Фотосесію в етнічних українських строях авторства Тараса Хлібовича подарувала тернопільським журналістам етногалерея родини Демкур «Спадок».
Нагоду покрасуватися перед об’єктивом у столітніх вишиванках отримали й вільножиттівці: відповідальний секретар Софія Лінчевська, завідувачка відділу реклами Оксана Семенчук, фотокореспондент Василь Бурма. І я там була, сорочки приміряла, аби тепер і вам, дорогі читачі, розповісти про скарби «Спадку».
Майже п’ять тисяч експонатів зібрали Тарас Демкура з родиною і вирішили дати можливість краянам та гостям Тернопілля доторкнутися поглядом і серцем до древніх артефактів народної творчості. Тут, крім строїв і прикрас, зібрані рушники, килими, ікони, предмети побуту, кераміка та багато іншого з усіх регіонів України.
Пригадую, кілька років тому до Тернополя приїжджала народна артистка України Ніна Матвієнко, і Тарас Демкура запросив її оглянути свою приватну колекцію, яку тоді ще тримав у себе вдома. Ніна Митрофанівна аж ахнула перед розмаїттям строїв, із благоговінням гладила вишиті рукави і примовляла: «Яка ж ти багата, Українонько наша мила, яка ж ти гарна…» Тоді пан Тарас подарував улюбленій співачці автентичну борщівську сорочку, яку вона сама вибрала…
Цей спогад вигулькнув мені з пам’яті, коли керівниця проекту галереї Тетяна Фарина запропонувала мені одягнути до фотографування саме борщівську вишиванку. Спершу я її не впізнала, бо ж Борщівщина славиться багатьма техніками цього виду рукоділля, але інтуїтивно відчула: це не моя сорочка, хоча й дивовижно красива.
Оксані Семенчук пані Тетяна теж запропонувала приміряти борщівське вишиття, хоча та вибрала рідний бережанський стрій. «Борщівська вам більше личитиме», — наполягала консультантка і втішилася, коли довідалась, що чоловік Оксани — з Борщівщини.
— Вірю, що долі людей закодовані в символах рідного вишиття, — каже Оксана. — І якщо Господь поєднав наші з чоловіком долі, то й вишивка його місцевості стала моєю. Вона, як я сама переконалася, справді пасує мені більше, ніж бережанська.
Софія Лінчевська змінила протягом фотосесії кілька образів. І зауважила, що кожен із них змінював її настрій.
— Коли пані Тетяна пов’язала мені чорну хустку з великими барвистими квітами, в мені прокинулась якась войовничість, — пригадує Софія. — Одразу схопила кочергу і приступила до Василя Бурми з’ясовувати стосунки. Пригадуєте Одарку із «Запорожця за Дунаєм»? А коли інша керівниця проекту Наталя Волощук вбрала мене в густо вишиту камізельку, чорну спідницю — я відчула себе господинею, берегинею родинних цінностей. А вінок перетворив мене на «дівку на виданні».
Щось схоже відчувала і я. Коли вдягнула борщівську рясно вишиту сорочку, в мене склалося враження, що воздвигала на плечі чиюсь не просту, але особливу долю. Вишиття, здавалося, врізалось у рамена кожним вузликом. Якийсь незрозумілий трепет пронизав тіло, аж сльози навернулись на очі. Під вагою сорочки, а ще — хустки, широкого дукача, тканої плахти я стала мовби смиреннішою і поважнішою.
Собі на голови ми одягали те, що кому на душу лягало, тому наші головні убори загалом не мали нічого спільного з автентикою вбрання. Але яким же було моє здивування, коли пані Тетяна зауважила, що я зав’язала хустку так, як в’язали мої прабабусі. Невже генетична пам’ять?
Та вдвічі більше задоволення від фотосесії отримав милуванець долі Василь Бурма. Адже був єдиним чоловіком у групі, й усі жінки хотіли мати світлину з ним.
Полтавець козацького роду, він знає ціну старожитностям, хоча за двадцять літ я вперше побачила його у вишиванці. Як з’ясувалося згодом, він її не має. І це була перша фотосесія в житті 82-річного фотохудожника. Коли втомився від позування і жіночої уваги, взяв свою камеру й заходився допомагати Тарасові Хлібовичу…
І тепер усі ми маємо чудові світлини у виконанні двох чудових фотомайстрів!
Фото Тараса ХЛІБОВИЧА і Василя БУРМИ