«Зараз проблема — що робити з тими, хто повернувся з війни. Йдеться, зокрема, про інвалідів, яким потрібна кваліфікована медична допомога. Усе діаспора робити не буде. Україна має за це серйозно сама братися: за протезування, психологічну реабілітацію. По-друге, Америка й досі пожинає наслідки в’єтнамської війни (це вже скільки років минуло), а кожен рік є певна кількість її учасників, котрі закінчують життя самогубством. Це при їхніх можливостях, відшліфованій системі реабілітації. А в нас що? На два тижні відвезли бійця в «Медобори». Грязями обліпили, водички мінеральної попив… А душу ж його ніхто не лікував. Мозок його ніхто не лікував. Я не кажу, що цього немає зовсім в Україні, але це швидше винятки, ніж система».
о. Андрій ЛЮБУНЬ, волонтер.
Кременецький район.
Нині говоримо про цю проблему з учасником АТО, який знає про неї не з чужих слів, а з власного досвіду. Він теж важко повертався з війни, пережив агресію в мирних буднях, пройшов повний цикл психотерапевтичного тренінгу проекту Wounded Warrior Ukraine й тепер уже сам допомагає побратимам впоратися із поствоєнним синдромом. Мій співрозмовник — Народний герой України, захисник Донецького аеропорту, заслужений тренер України з фрі-файту Валерій Чоботар («Гатило») з Тернополя.
— Друже Валерію, розкажіть про своє повернення з війни до мирного життя. Які жахи довелося пережити?
— Війна сама собою не є жахливою, вона в чомусь навіть велична, особливо коли йдеться про захист Батьківщини від нападників. Жахливі зміни, що відбуваються в людях, яких війна руйнує. Я зараз багато працюю з хлопцями, котрі повертаються з передової. Не називаю це допомогою, швидше підтримкою, яку і мені надали, коли вирішив повернутися.
Так-от, кожна людина має самоідентифікацію, тобто певну роль у цьому житті. Скажімо, я батько, чоловік, син, я українець, комусь — друг. Але більшість із нас, хто повернувся з фронту, залишаються військовими, всі інші ролі кудись зникають. Ми перестаємо бути синами, батьками, чоловіками… На фронті дружба, події, що там відбуваються, можливість разом загинути чи вижити беруть гору, а решта ролей стираються, залишається тільки військова. Тому-то так багато людей, що повертаються з війни, продовжують носити військову форму.
У мене був період, коли відчув, що вже не тренер, і кілька років нікого не тренував. Навіть важко було дивитися, як хлопці, що тренуються, лупцюють один одного. З одного боку, це спорт, змагання, а з іншого — це насильство людини над людиною. Тобто і ця моя роль зламалася. Я продовжую з певною любов’ю ставитися до спорту, але вже не маю такого пієтету до нього, як було до війни, бо зовсім по-іншому розумію, що таке насилля і що таке агресія. Якщо до війни спостерігав їх у новинах чи десь на вулиці, то потім побачив їх у людях, і не тільки у ворогах. Бачив їх у своїх ближніх, друзях, у собі.
— Ви розповідали якось, що коли повернулись з Пісків у Тернопіль, то дуже злилися, як бачили людей на вулицях міста, котрі радіють, весело сміються, ніби й війни немає.
— Мене тоді багато що дратувало. Приїхав на похорон Андрія Юркевича, хлопця, що тренувався у мене в залі. Ходив вулицями міста і відчував, що ненавиджу більшу частину людей. Бо їм байдуже, що десь іде війна, що гинуть такі гарні хлопці, як Андрій, що вони не відчувають того болю, який відчуваю я.
Проте мені пощастило, бо зустрів людей, які були на війнах, у полоні, і вони познайомили мене з іншими ветеранами. І коли розповідали, що пережили самі, почав розуміти, що я нормальна людина. А вся моя агресія — це реакція на події, в яких я був. І мало кого з ветеранів війни вона оминула.
Нині для мене немає нічого зворушливішого за спілкування з цими ветеранами. Подобається і слово, бо ветеран — це той, хто брав участь у військових діях. У Європі до таких людей особливе ставлення. І це молоді люди, за плечима яких нерідко не одна війна. А у нас ветеран, пам’ятаю ще зі свого дитинства, це старенький дідусь, нерідко інвалід, якому треба допомогти нарубати дров, бо він сам нічого не може. І тільки 9 Травня його вшановують. Тоді це слово — ветеран — мене шокувало, а тепер я його навіть пропагую: не встидайтеся бути ветеранами!
— І як ви допомагаєте іншим бійцям у мирному житті сходити зі стежки війни?
— Насамперед ділюся власним прикладом. На одному з тренінгів почув дивовижні слова: «Ви не можете врятувати жодну людину. Крім себе». Ти конкретно можеш допомогти тільки одному ветерану війни — собі. Як це усвідомиш і допоможеш собі, то твій приклад може допомогти тисячам людей.
Коли сідаю з хлопцями і розповідаю, як це було в мене: як кидався на людей, як міг побитися біля театру чи біля катедри, вилаяти когось, як з цим жив і що відчував, у людей виступають сльози на очах. І не від одного чую: «У мене точно те саме». Коли кажу, що спочатку спав із ножем під подушкою, хоч у цьому не було жодної потреби, вони розуміють: я був таким же, як вони, а тепер легко дихаю, спокійно про це розповідаю. Отже, можна цих жахів позбутися.
І люди починають змінюватися. Але потрібен час і потрібна підтримка. Потрібне розуміння, що насправді ти нормальний, ти живий, ти справжній і все у тебе буде добре — тільки допоможи собі. Для мене зараз це важливо — таке продовження війни.
— А що це була за організація «Серце воїна», з якою ви активно співпрацювали?
— Намагаюся не вступати в жодні організації, але якщо вони займаються чимось корисним і це мене цікавить, то можу долучитись до справ, а не до самої організації. Саме такою і була моя співпраця із «Серцем воїна». Там я багато чого навчився. Майже рік з Олегом Гуковським, тернопільським лікарем, психотерапевтом і психологом опановував данську школу тілесно орієнтованої психотерапії — бодинаміку. Ці тренінги давали розуміння: так, ти змінився, став агресивнішим, злішим, але це реакція на війну. Якби вона не розвинулася там, на фронті, то ти не витримав би реалій війни і або втік, або здурів, або тебе б убили. Коли ти повернувся, той гнів і та вибуховість нікуди не ділись, вони залишились в тобі. Головне знати, як їх контролювати, знімати їхню гостроту. З ними просто треба навчитися жити.
— Ваша частина стояла у Пісках, неподалік Донецького аеропорту. І те, чим ви там займались, дуже добре показано у фільмі «Добровольці Божої чоти», де ви навчаєте новобранців, що вони прийшли на передову не вмирати, а перемагати і виживати. Як склалась доля тих хлопців із кадру фільму?
— Один із них загинув — і це величезна втрата: саме через його загибель мене зрозуміли інші. Прекрасний був хлопець, його бракує нам. Другий зі мною не погоджувався, хоча робив усе так, як я велів. Може, тому й вижив. Ще двоє й досі на фронті, дуже близькі мої друзі.
Моє велике переконання: так, на війні потрібні легенди, потрібна героїка. Але як сказав один мій тернопільський друг, коли ми згадували Донецький аеропорт, на жаль, героїзм наших солдатів — це помилки їхніх командирів. Звичайно, хлопці, котрі загинули, однозначно були героями. Але чому героями їм доводилось ставати і там, де вони могли бути переможцями? Не можу пояснити дотепер, навіщо було триматись в аеропорту аж поки наших бійців не накриють підірвані перекриття? З величезною повагою ставлюся до всіх тих, хто захищав аеропорт і там загинув, але маю багато запитань до тих, хто керував його обороною. Мій комбат ще з осені сварився з усіма, щоб туди завезли мішки з піском, поки це ще було можливим, щоб копали укріплення. Адже було зрозуміло, що аеропорт розташований за лінією розмежування і його рано чи пізно просто віддадуть. Він на нашій землі, але не нашій території, згідно з Мінськими домовленостями. Тож навіщо було триматися до такого трагічного кінця?
Нині можна почути: мовляв, для того, щоб молодь мала на кому виховуватися. Не сприймаю цього, бо волів би, щоб вона виховувалась на переможцях. Класно, коли дитина має тата-героя, але ще краще, коли вона має живого тата-героя, а то й просто тата. Багато хто за такі слова критикуватиме мене, але я про це кажу в очі, бо це моя думка, хоч і дуже сумна.
— Цікаво, як ви сприйняли фільм «Кіборги»?
— Для мене це не фільм. Включилися всі емоції, ожили свої картинки — і я весь фільм проплакав. Я знав багатьох, хто там загинув, знаю їхніх дружин, дітей — і з цим справді важко жити.
Звісно, без жертв війни не буває. Але коли з ними миряться, це неправильно. Головне завдання: залишитись живим і виграти війну. Це моя мета й тепер. Тому участь у проектах з психотерапії така важлива, бо інакше війни не виграєш. Учорашні бійці — це хороші люди, сміливі, потрібні країні, їх не можна просто списати. Вони потребують підтримки, певного середовища. З великою кількістю людей я намагаюся його формувати. Важко, звичайно. Тому, що кожен день хтось пише, що комусь погано, а ти можеш допомогти тільки в один спосіб — поїхати і довести, що з цим, хоч і складно, можна жити. Як живу з цим я.
— Первістка-сина ви назвали ім’ям свого учня Ореста Квача із Заліщиків. Саме після його смерті ви вже не змогли залишатися вдома і пішли на фронт. Як думаєте, це накладе якийсь відбиток на долю сина? І чи ви це для себе зробили чи для нього?
— Важко відповісти. Але я вже побоявся назвати ім’ям іншого загиблого свого учня другого сина, хоч і було таке бажання. Коли народився Орест, я щойно повернувся зі сходу. І по синові було видно, наскільки в мені було багато війни, по його тривожності, імпульсивності. Те все, що я привіз, він, мабуть, в утробі матері відчував. Молодший уже зовсім інша дитина. Йому лише півроку, він весь час усміхається, і це суцільний клубочок позитиву.
Даючи ім’я старшому, дуже хотів вшанувати пам’ять Ореста Квача, тож швидше всього назвав його так для себе. І зараз, коли промовляю це ім’я, в мені піднімається багато смутку. Молодшого назвали Любомиром. І це вже не тільки дитина миру. Це і Любомир Гузар з його любов’ю, теплом і всім тим, що йому вдалося в нас закласти. І можливо, кажу це зі смутком, а можливо, і з радістю, що хочу перервати практику називати дітей іменами загиблих. Така традиція ніби й хороша, ніби й пам’ятна, але як тоді жити, коли кожна дитина нагадуватиме біль і смуток?
— Отже, у вашій душі війна таки закінчується миром? А іншим як бути?
— Щоб мир повернувся у душі тих, хто воював, з ними треба працювати. Доброзичливо, терпляче, зі знанням справи. На жаль, у нашому суспільстві ще мало переймаються проблемами війська. Народ у більшості своїй цим не цікавиться. Багато ще неправди, байдужості. Треба перестати заплющувати очі на проблему. Ми ж мовчимо і про нервові зриви, і про самогубства, і про те, що багато хлопців починає пиячити, бо не знаходять себе у мирному житті. Ми тому і їздимо країною та розповідаємо, чим у цих ситуаціях можна допомогти, треба лише їм захотіти цього.
— Дякую за розмову. Може, вона комусь підкаже, як діяти у подібних випадках.
Розмовляла Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел