Він лежав у лісі вже п’ятий день без їжі, без води, без будь-яких медичних засобів. Навколо були тільки мертві тіла побратимів. Гангрена знищувала його тіло.
Кругом чулися лише вибухи «Градів», постріли та свист куль. Тоді смерть літала в повітрі, а зброю не можна було випускати з рук. Був серпень 2014-го — літо, скроплене кров’ю і слізьми українців. Він розумів, що потрапив у пекло і повільно вмирає, але змушував себе боротися, не втрачати віри, тому знову й знову складав руки до молитви.
Тепер завдяки його життєвій історії я теж знаю, що сильніше від зброї. Хоча, коли вперше почула про нього, мені здалося, що зброя — чи не найслабший засіб боротьби. Вона не може протистояти вірі, любові, силі слова та молитві. У цьому переконалася, коли прочитала історію одного мужнього і нескореного Героя.
Володимир Донос — учитель фізкультури з Полтавщини. Працював військовим санітаром у 42-й бригаді, яку послали в Іловайськ. Тоді розпочалася його боротьба за життя, за можливість іще раз побачити дружину і двох дітей, за мрію повернутися додому. Ті п’ять днів у лісі він пам’ятає досі: як викопував хробаків із землі, ловив мух. Коли почався жар, закопувався в холодну землю, щоб остудитися. А за сотні кілометрів від нього молилася його дружина. Я не знаю, які слова вона тоді промовляла, що казала Богові. Та Він почув.
Володимира знайшли і доправили в донецьку лікарню, але там йому допомагати відмовилися, як і в п’яти наступних. Медперсоналу не сподобалося, що він українець. Прийняла його лише одна клініка, але й там спочатку запитали: «Чому ти не вмер?» Далі були 17 днів у лікарні, полон та обмін, про який повідомив сам президент.
Уже, обіймаючи дружину, чоловік розумів, що вижив завдяки її молитвам і своїй вірі. Адже навіть там, у лісі, Володимир складав плани на життя, уявляв, як побачить дітей, навчиться ходити з протезом, мріяв про те, що зовсім скоро буде знову працювати на своєму городі. Такі думки вселяли надію, дозволяли вірити, що все ще буде добре, по-іншому просто не може бути.
Його приклад навчає нас завжди довіряти Богу і покладатися на Нього та ніколи не переставати вірити в себе. Молитва і віра — це наша найсильніша зброя. Завдяки їй втихають життєві бурі, поволі зупиняється нестримний вітер змін, а в серце приходить спокій і любов. Тоді неважливо, що відбувається навколо, скільки пострілів лунає щохвилини, де вибухне граната вже за кілька секунд. Бо є щось набагато важливіше і сильніше від усього цього.
Володимир Донос — це лише один взірець того, якою непереможною може бути людина, яка не дозволяє страху, болю та розпачу запанувати над собою. Попри все, що пережив, особливим і надзвичайним чоловік себе не вважає. Йому, як і всім, буває дуже важко, досі мучать фантомні болі, сниться пекло, з якого вдалося вирватися. Хвилюється, чи зможе повноцінно жити з протезом. Через це він багато курить, але ще більше сміється і жартує. Адже знає: ніколи не можна втрачати іскорку віри, впадати у розпач. Якщо зміг вижити тоді, то зараз точно не має права здатися. Хоча, на мою думку, в його серці вже не іскриться віра — вона там палає справжнім вогнем і вже ніколи не погасне, бо набагато сильніша від усіх видів зброї. Адже правду кажуть: віра і молитва — це два крила, які ніколи не дадуть людині впасти.
Наталія БЕЛЬЗЕЦЬКА,
студентка II курсу факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка.
Фото з вільних джерел