Доля-мачуха пристала до нього відразу після народження, ще в першій купелі. Замість батьківських колискових співала над його колискою журливих пісень. Напівсирітське життя з пелюшок навчило маленького Толика знати ціну окрайця черствого хліба, берегти його. Бо ж матір-одиначка боролася зі злиднями, як могла. Колгоспний трудодень був убогим і важким. Рятувала сім’ю бабуся Ганя, котру цілий рік ніч виганяла на ферму і пізній вечір повертав додому.
Малий Анатолій іще не вмів полічити пальчики на одній руці, як у хаті з’явився новий господар. Це, звісно, голосно сказано про цього чоловіка, проте так розпорядилася щербата доля.
Відтоді якось би жилося-булося, але щодня дурман випливав із пляшки зіллям нечестивого й владарював у сім’ї. Розум маленького Анатолія не міг збагнути й осмислити сімейних перипетій. Не зносила цього й бабуся, тож забрала внука й зажила з ним у старенькій хатині віддалік свого обійстя. А згодом у Толичка з’явилися сестричка і двоє братиків.
І злидарям, і багачам сонце дарувало дні, пропливши небом від одного краю горизонту до протилежного. Із днів складалися місяці, роки. Зігрітий бабусиною любов’ю, Анатолій закінчив школу, вступив до професійного училища в Тернополі й успішно освоїв фах електрогазозварника та майстра з ремонту машин.
Його матір бідувала з малими діточками, а господар заганяв у пляшку з господарства все, що міг. Навіть останнього коня продав. А потім, іще молодим, відійшов у вічність. Дружина з дітьми й до цього була безпорадною, а після смерті чоловіка ще більше ослабла. Анатолій із бабусею переселилися до неї, аби допомагати, проте гірка доля надломила жінку — і вона пішла слідом за чоловіком на вічний спочинок.
Відтоді весь тягар виживання і клопотів про сиріт — одинадцятирічну сестричку, братиків дев’яти й шести років — та ще бабусю лягли на плечі вісімнадцятирічного Анатолія. Як вижити? Де шукати порятунок? Ці питання обпікали серце юнака, проте він, загартований нелегким дитинством, не впадав у відчай. Працював на землі, виростив собі з лошатка доброго коня і, «спрягаючись» із сусідом, господарював.
Потреби великої сім’ї були чималі, допомога від держави — мізерною, тож опікун влаштувався на роботу в каменедобувний кар’єр за десять кілометрів од дому. Анатолій керував буровою установкою, бо робота на ній непогано оплачувалася. Хоча відпрацювати зміну в постійному скреготі металу й каменю, серед вібрації, кіптяви й пилу доводилося непросто. Це знесилювало юнака, але він мужньо терпів — гроші були потрібні, як повітря. Щоби вчасно добиратися на роботу й додому, придбав мотоцикл. Ще раніше сестричку й старшого брата влаштував у Кременецьку школу-інтернат, бо там умови для життя і навчання значно кращі, ніж удома.
Допомогу й увагу від дбайливого внука отримувала і бабуся, здоров’я котрої погіршилося, бо ж довгі роки пропрацювала на фермі в гумових чоботях, на холодному цементі, з постійно мокрими руками…
З повагою ставляться до Анатолія односельці. Бо ж бачать, як любить він братів, сестричку, як турбується про них. Навіть запах алкоголю і тютюну викликає в хлопця відразу, адже нечестиве зілля покалічило свого часу його долю.
Допомагає молодому господареві сім’я рідного дядька Леоніда — майстра на всі руки. Бережливе ставлення до грошей дало Анатолієві можливість пробурити в дворі свердловину на воду, спорудити льох, над ним — літню кухню. Почав будувати й гараж, бо сусідка-вдова продала за півціни автівку.
Багато односельців допомагають молодому господареві. І він віддячує їм своєю допомогою. Майже щонеділі й у свята відвідує храм, бо ж усвідомлює, що найбільша поміч у його сирітській долі — Господня.
Стрілки годинників юних, працьовитих людей рухаються, мабуть, удвічі швидше, ніж у старших. І час біжить із прискоренням. Анатолій нещодавно їздив на випускні прощання зі школою-інтернатом сестрички Тані й брата Романа. Таня мріє стати кухарем, а Романко, можливо, піде в ліцей чи в десятий клас школи в рідному селі й допомагатиме братові у господарстві.
Нехай цим дітям усміхнеться щедра доля радощами і любов’ю. А молодому господареві зичу зустріти дівчину з такою ж щирою християнською душею, як у нього.
…Кажуть, що життєвий шлях людини завжди визначає її доля, яка часто буває вередливою. Працьовитий Анатолій, котрий тільки почав відлік третього десятка життя, став господарем власної долі. Тож хай вона квітує довгі роки любов’ю до людей і рідної землі.
Григорій ШЕГЕРА.
с. Старий Олексинець Кременецького району.
Фото з вільних джерел