Ім’я Ігоря Миколайовича Дейкала, уродженця Чабарівки на Гусятинщині, відоме багатьом жителям Тернопілля. Професор, завідувач кафедри загальної хірургії Тернопільського державного медичного університету імені І. Горбачевського вже майже сорок років розкриває студентам премудрощі цього нелегкого фаху та рятує людські життя в Тернопільській міській комунальній лікарні швидкої допомоги. Знаходить час Ігор Дейкало і для наукових досліджень. Серед його зацікавлень — абдомінальна, невідкладна, ендокринна та гнійно-септична хірургія. Про те, якими є робочі будні та відпочинок медика, котрий працює у невідкладній хірургії, Ігор Миколайович відверто поділився із читачами нашого видання. До слова, ця розмова відбулася напередодні вручення йому почесного звання «Заслужений лікар України», з чим ми Ігоря Миколайовича щиро вітаємо.
— Пане Ігорю, ваш батько працював учителем історії, а мати навчала дітей у початкових класах. Що спонукало вас, дитину із сім’ї педагогів, обрати професію медика?
— Справді, у мене було два варіанти: або стати вчителем і займатися фізкультурою та спортом, або вступати у медичний. Я обрав останній. У сім’ї мого діда Івана одна дочка була педагогом, а друга — лікарем-неврологом. Вона з чоловіком-хірургом працювала в Монастириській. І саме він, Йосип Павлович, переконав мене йти його стезею. Тож коли я закінчував Торську середню школу на Заліщанщині, вже мріяв про цю професію. Конкурс при вступі у Тернопільський медичний інститут був дуже великий.
— Ваші учні та випускники завжди відгукуються про вас із теплотою. Як вважаєте, чому студенти люблять і пам’ятають викладача Дейкала?
— Тому що Дейкало любить студентів, вірить у них. Студентів треба розуміти, поважати, навчати.
Варто зазначити, що кафедра загальної хірургії — це своєрідний «фундамент», який корисний і потрібний для фахівця-лікаря будь-якої спеціальності: офтальмолога, травматолога, акушер-гінеколога. Вона навчає азів хірургії.
Окрім цього, з моєї ініціативи, попри пари за розкладом, уже традиційним є і неофіційне навчання. Зазвичай від п’яти до семи студентів у вільний від занять час присутні на ургентних лікарняних чергуваннях і завдяки цьому отримують гарний вишкіл. У майбутньому ці працьовиті студенти стають якщо не хірургами, то справжніми лікарями, які не бояться важких, екстремальних ситуацій. Деякі з цих випускників тепер працюють за кордоном, у Національному інституті хірургії і трансплантології імені О. Шалімова, Національному інституті раку.
— А як хірург, котрий бачить людину, так би мовити, зсередини, ставиться до Бога, віри у Творця?
— Людина надзвичайно досконала і водночас тендітна. Чим довше я працюю, тим більше переконуюся в наявності Вищої сили, бо інколи в лікарню привозять людину, яка, здавалося б, вже безнадійна; за всіма прогнозами, результатами аналізів тощо пацієнт — не до життя, та він одужує. А буває навпаки: ніби тривіальний випадок, а хворий раптово помирає. Віра рятує людей. Коли людина вірить, думками налаштована на добро і позитив, то їй це дуже й дуже на користь. Я пересвідчився, що думки матеріальні, вони змушують людину жити, а з медичного погляду — стимулюють центральну нервову систему.
— Як хірург психологічно, душевно відновлюється після смерті свого пацієнта?
— Якби Микола Амосов сприймав кожну смерть як особисту, він би не прооперував стількох людей, не прожив стільки років. Якщо ці факти залишають глибокі шрами на серці лікаря, то з такою психологією в хірургії працювати не можна. Пам’ятаю талановитого й успішного нашого випускника. Він працював дитячим хірургом і не пережив смертей двох своїх пацієнтів. Молодий і перспективний спеціаліст наклав на себе руки. Хірургія, особливо невідкладна, потребує професійної відстороненості від емоцій. Коли стоїш за операційним столом, сентименти зайві. Ти повинен виконувати свою роботу професійно.
— Як ставитеся до народної медицини?
— Я не є фахівцем у цій сфері, але вважаю, що медицина офіційна вийшла з народної. У Залізцях на Зборівщині, де працював хірургом, неодноразово спостерігав клінічно вивих плеча. Відправляв пацієнтів на рентгенограму. А потім хворі не поверталися до мене, лише наступного дня приходили з проханням дати лікарняний листок. Згодом я дізнався, що з тією рентгенограмою люди їхали в сусіднє село, де їм цей вивих вправляла бабуся. До того ж вона прекрасно справлялася не тільки зі свіжими вивихами, а й із застарілими. Можливо, там, де шкандибає офіційна медицина, починає проявлятися народна, заповнюючи соціальну нішу. Однак важливо, щоб це була справжня народна медицина, без обдурювання. Бо коли в офіційній медицині шарлатанство наявне частіше чи рідше, то в народній воно процвітає.
— Якою була ваша найважча операція?
— Такої нема. Є простіші, є важчі, травматичні, тривалі операції, і кожну потрібно виконувати відповідально. Як правило, невідкладна хірургія — це завжди важка хірургія. Хоча вона найкраща. Це — експромт. Тебе ніхто не просить про послугу, ніхто попередньо не телефонує тобі, ніяких «замовлень». Ти приходиш, стикаєшся з конкретною бідою і ліквідуєш або хоча б пом’якшуєш її. Це відповідально, але люблю ургентність. Я вихований на невідкладній хірургії. Там ти сам собі й генерал, і рядовий.
— Які книжки читає Ігор Дейкало?
— Це заняття мені до душі. Скільки живу, стільки читаю. Колись захоплювався історичними романами та повістями Романа Іваничука. Дуже люблю прозу Івана Франка. Недавно відкрив для себе Осипа Маковея. Одного вечора мав меланхолійний настрій, розгорнув двотомник творів Маковея — і все, читав запоєм. Там, серед іншого, є цікава розповідь про те, як серед ночі до хворого викликають лікаря. Він поспішає крізь мороз і сніг, думаючи, що, може, на нього чекає якийсь важкий випадок. Та виявляється, пацієнт настільки довіряв медикові, що покликав того пізньої пори порахувати його гроші. Можливо, хтось думає, що то застаріле, несучасне чтиво, але у творчості Маковея наявні й сьогоденні проблеми та характери…
— Як іще відпочиваєте у вільний від роботи час?
— Люблю природу, полювання, а також подорожувати і підкорювати гори. Починав із Карпат, досі буваю тут і до сімдесяти літ, якщо, звісно, дозволить Бог, маю намір підкорювати Говерлу. Свого часу двічі побував на Алтаї, Памірі.
— Дякую за розмову.
Бесідувала Мар’яна БОБРІВЕЦЬ.
Фото з вільних джерел