Колись Григорій Медвідь мешкав у селі Очеретному на Кременеччині. Тримав, як і належить справжньому господареві, корову. Бувало, дружина Маруся дзеленькне відром, помиє його і йде в стайню на доїння. Поки робить свою справу, рудий домашній кіт сидить на порозі, обвившись довгим хвостом, і чекає своєї пайки. Лиш господиня завершить роботу, тихо м’явкне, нагадуючи про себе, і біжить до мисочки, що стоїть за причілком. Маруся пригостить коцура, потім цідить молоко, розливає його в глечики. Та з Мурзиком, інші називали Мурчиком, стало творитися щось незрозуміле.
Лиш наповнить господиня котяче коритце і візьметься за свої справи, кіт уже біля неї, треться об ноги, піднявши догори хвоста, і кричить, та де там, вимагає так голосно, що чути аж до сусідів через дорогу. «Чи ти з глузду з’їхав, Мурзиле?! — сердиться жінка. — Бичок он у сажі, дудлить менше, ніж ти». Піде до посудини — порожньо. Але якось, лиш тільки наповнила мисочку й відійшла — і хвилини не минуло, а Мурзик уже волає. Глянула до годівниці і відсахнулася з несподіванки — щось ледь помітне в присмерку вовтузилося біля мацькового частунку, плямкало, сопіло. Нахилилася, щоб розгледіти — їжак. Трапись таке із псом, лементу було б на все село. Собаки лиш натраплять на їжака — подають голос. Досвідчений мисливець відразу знає, з ким зустрівся його чотирилапий помічник: зі справжньою дичиною чи з колючим клубочком. Звичайні ж господарі так тонко собачу мову не розуміють і поспішають на гвалт. Із цікавістю і щирою посмішкою спостерігають, як їхній улюбленець силкується розправитись із непроханим гостем, та він йому, як кажуть, не по зубах. Тоді собака старається лапами підритися під їжака. Знає, бешкетник, що внизу є живе, незахищене місце. Але звірятко згортається в суцільний клубочок, і гавкун дивиться на господаря, додає до свого голосу жалібні нотки, мовляв, чого ти стоїш, зроби щось. Та не доведи їжакові опинитися біля собачого їдла, тут би сталася справжня катавасія. Пес не поділиться своїм шматком ні з ким. Навіть на господаря, що кинув йому костомаху і хоче забрати назад, погрозливо гарчить, мовляв, тепер це моє, тож краще не чіпай! Котик же, коли на його вечерю претендує ще хтось, більш поблажливий.
Їжак, хоч і дике створіння, та люди його вважають майже домашнім, підгодовують, не кривдять. Щоправда, були нарікання, що десь у якогось газди він поцупив маленьке курчатко. Та це окремі випадки і хтозна, чи вірити тим скаргам. Зате всілякої гаді, жуків і різних інших шкідників він знищує багато. Любить шастати по пасіці. Мій знайомий бджоляр Михайло Васильович розповідає: «Часом чую, ніби качки крякають, де їм взятися тут, серед вуликів? Запитую сина: чув? А той зі сміхом відповідає, мовляв, та то ж їжаки між собою розмовляють… Пригледівся уважніше — й справді нишпорять двоє, чимось хрумтять». На пасіці завжди багато мертвих і бджіл, і трутнів. Мабуть, хітинова оболонка комахи — необхідний для побудови голок матеріал. Та й взагалі їжачок за своїми смаками ласун. Крім молока, із задоволенням споживає всі обрізки-ощипки, які залишаються після пасічника. Одне слово, він тут своєрідний санітар.
Наш герой — неоціненний персонаж казок, віршиків для малечі. Він — взірець відваги, бо не боїться навіть гадюки, доброти, бо не чинить людям зла, хіба що, скрутившись клубочком, може пирснути всією голчастою шкірою і вколоти у руку, коли ви до нього занадто вже присікалися. Тож виховна та естетична роль його неспростовна. Навіть у рекламних роликах використовують колючий і водночас привабливий образ. Десь із глибин дитячої пам’яті виринають римовані рядки:
Ми спитали їжака:
І нащо тобі така
Свитка з гострих колючок?
Відповів нам їжачок:
Захищає шию й спинку
Незвичайна та свитинка.
А як лісом я іду
І потраплю у біду,
То у свитку загорнуся
І нікого не боюся.
Ну а ще на гострі шпички
Начіпляю яблук з дички…
І справді, як не посміхнешся від зворушливості, коли побачиш, як несе їжачок до своєї комірки настромлені на голки гриб чи яблучко. Одначе це лиш казочка, легенда. Загляньте до всезнайка-Інтернету і довідаєтеся, що байка та подорожує по світу ще з античних часів. Навіть сам Чарльз Дарвін на неї «купився». Їжак, як і ведмідь, бабак чи ще хтось із ссавців, щозими впадає в сплячку і ховати щось про запас у нього немає необхідності. А те, що імунітет має шалений — чистісінька правда. Синильна кислота, миш’як, ціанистий калій, які вбивають людину наповал, для нього — байдужки. Навіть коли в поєдинку зі змією останній вдасться вжалити в незахищене місце, їжачок лиш трохи ненадовго прихворіє.
Одначе від кліщів, які залазять поміж голок, звірятко дуже страждає. Та, переселившись до міста, їжачок знайшов спосіб боротися з паразитами: нанизує на голки недопалки, в яких сконцентровано багато нікотину. Чи, може, це така ж, як із яблуком, вигадка? А ось молоко, яке вони люблять і яке ми щедро підливаємо в блюдця, для них небажане. Їм, як і багатьом дорослим людям, протипоказана лактоза. Хтось із жартівників спробував пригостити колючого пивом. І, знаєте, це значно краще й корисніше, ніж молоко. Правда, куди подітися від алкоголю? Якщо для людини він згубний, то для дрібного створіння — у стократ. Не знати, чи горланять голчасті випивахи «Шумєл камиш» і чіпляються до чужих їжачих у своїх колючих компаніях, та схропнути просто біля пивного блюдця вони можуть. Отже, напувати гостей треба малими дозами.
Безоглядне втручання людини в природу, загарбання для своїх потреб угідь, де раніше розмножувалися плазуни, протруєні від гризунів посіви примушують їжаків, як і інших звірів та птахів, переселятися до міста. А тут на смітниках та звалищах у наших із вами недоїдках всілякої зарази, хоч греблю гати. Їжакові це не страшно, а людина від нього може підхопити смертельну недугу. Їжаче м’ясо — це справжній делікатес, навіть деякі ділки розводили для цього цілі ферми. Одначе нинішнього міського їжака не спожив би навіть Рембо, навчений виживати в найнесприятливіших умовах і їсти те, від чого навіть цапа б знудило.
Григорій Олександрович Медвідь уже давно живе в місті. Але й тут у нього постійно трапляються здибанки з колючим гулякою. Той часто нишпорить у дворі на бульварі Данила Галицького, розгулює на газонах серед дерев. Дружина Маруся і далі виділяє для гостя горнятко молока. Якось Медвідь зателефонував мені, запросив на фотосесію. Приніс на зелену галявину того гастролера. У поліетиленовому пакеті він сидів сумирно, не прикриваючись колючою свитиною. Та коли випустили на траву, скрутився в неприступну кульку. Ненадовго. Не відчуваючи загрози, розпрямився, розкріпостився і пішов собі гуляти, поводячи вушками і коротеньким хвостиком. Відбувши знимкарську повинність, почвалав до кіосків, де продають печиво, вафлі, кукурудзяні палички. Може, там щось перепаде. Наступного ранку я подзвонив господареві, чи не втік наш їжачисько з переляку невідомо куди. Та де там, прийшов увечері, сьорбав молоко, посопував. Пива запропонувати прохачеві Медвідь не наважився.
Василь БУРМА.
Фото автора