Минулої неділі у надвечір’я пролунав дзвінок: «Не міг вам не зателефонувати… Сьогодні не стало моєї Олі… О восьмій вечора панахида в Домі печалі. А в понеділок — похорон. Скажіть там усім нашим…»
І вже я набираю номер за номером членів журі конкурсу «Людина року», його лауреатів: у нашого голови журі Олега Караванського горе — померла дружина. А за мною вони надсилають сумну звістку далі, своїм знайомим. І таких ліній смутку, вочевидь, того вечора працювало багато. Бо коли прийшли на панахиду, у простору залу Дому печалі було не проштовхнутись, а домовина покійної потопала у квітах.
Відспівували Ольгу Степанівну Караванську зо три десятки священиків різних конфесій на чолі з митрополитом Василієм (Семенюком). Дуже доречно і зворушливо звучав після молитов у виконанні семінаристів реквієм усім матерям, що нас покидають, на слова Бориса Олійника:
Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу,
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко — і тихо пішла за межу.
— Куди ж це ви, мамо?! — сполохано кинулись діти,
— Куди ви, бабусю? — онуки біжать до воріт.
— Та я недалечко… де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти… А ви вже без мене ростіть.
Тут усі слова наче про неї, Ольгу Караванську, бо і діти, і внуки, не кажучи вже про згорьованого чоловіка, дуже побивалися за покійницею. Вона була справжньою берегинею їхньої дружної родини, жила нею, всіх оберігала, всім допомагала, за всіма вболівала. А прийшла сумна година, тихо пішла за межу.
Ольга Степанівна (а насправді — Мирославівна, бо щоб дитину не відправили в Сибір, мама назвала іншого чоловіка батьком доньки) народилася 14 листопада 1947 року в Ступках, у сім’ї крайового провідника СБ Подільського краю Мирослава Вовка («Єфрема»). Її батько загинув 1947 року, маму запроторили в тюрму, а дівчинкою опікувалася бабуся. З майбутньою дружиною Олег Караванський, уродженець Красівки, познайомився у Великобірківській середній школі, куди обоє прийшли в дев’ятий клас. Ось як сказав про це Олег Іванович на похороні: «Ми з Олею знайшлися в дев’ятому класі — і з тих пір не розлучалися. Жили душа в душу, серце в серце, рука в руку, нога в ногу». Оля була єдиною золотою медалісткою в класі, навчалася у Львівському державному (нині — національному) університеті імені Івана Франка, багато років викладала хімію. Вони побралися 1971 року, народили й виховали сина та доньку, дочекалися чотирьох внуків і могли ще відсвяткувати золоте весілля, але не судилося. Ольга Степанівна важко хворіла, й Олег Іванович робив усе, що міг, аби продовжити життя коханій дружині. Як сказав на похороні священик, «він не жив з нею, він жив нею, завдяки цьому й дожило до цього часу її хворобливе тіло».
В одному з інтерв’ю, ще коли ніщо не віщувало біди, Олег Іванович зізнався журналістові, що «під високими зорями малої батьківщини зустрів своє неповторне кохання на все життя…» Тому й такою важкою для нього стала ця втрата. Він намагався востаннє надивитись на зболене обличчя дружини, гладив її посивіле волосся, холодні руки і не соромився сліз. «Прощаюсь, ангеле, з тобою…» — спливали в моїй пам’яті відомі рядки, коли споглядала за цим болісним розставанням.
У день похорону Олег Караванський дякував усім, хто прийшов розділити його горе: друзям Ольги Степанівни, своїм друзям, друзям дітей та онуків, що так чисельно зійшлися провести його кохану дружину в останню путь. Домовину покійної несли на руках від Дому печалі до місця вічного спочинку. Ця жінка не мала високих посад, титулів, звань. Просто її серце було сповнене любові. І її безмежно кохали. А це скарб, який дається далеко не кожному.
Що ж до квітки на свіжу могилу… Тих квітів Ользі Караванській принесли так багато, що, здавалось, того дня спорожніли усі квіткові ринки Тернополя. І всі квіти були живими, жодної штучної. А пишу ці рядки, щоб зберегти величну атмосферу цього прощання у слові та сказати Олегові Івановичу: ви щасливі у Бога, що обдарував вас таким коханням — одним на все життя. Пройде час, смуток минеться, а воно ще довго зігріватиме вашу душу і додаватиме сил до життя. Повірте, я знаю, що пишу.
А нині сумую разом із вами.
Галина САДОВСЬКА.
Фото з сімейного архіву Олега Караванського