Серед видань, що викликали найбільше зацікавлення на недавньому традиційному київському «Книжковому арсеналі», була й ця — другий том роману «Хатідже Турхан» під назвою «Султана-українка на османському престолі». Його щойно благословило до читачів авторитетне тернопільське видавництво «Навчальна книга–Богдан». Авторка цього твору — кандидат мистецтвознавства Олександра Шутко (м. Київ), яка продовжує вивчати долі українських бранок в Османській імперії на підставі турецької, польської, західноєвропейської історичної літератури. Упродовж останніх п’яти років талановита дослідниця випустила у тому ж таки видавництві науково-популярні книжки «Роксолана: міфи та реалії» (два видання), «Листи Роксолани: любов та дипломатія» і дві частини згаданого роману про матір Мехмеда ІV, Хатідже Турхан, тобто Надію з Поділля.
Мені пощастило бути редактором усіх цих книжок. Тож знаю не з чуток про кропітку працю Олександри Шутко над історичними хроніками та власними текстами. Спеціально для читачів газети «Вільне життя плюс» вона розповіла про свій творчий шлях і плани.
— Пані Олександро, як у вас виникла ідея написати книжки про українських жінок в Османській імперії?
— До письменницької діяльності я була музикантом: закінчила Київську консерваторію (нині Національна музична академія України імені Петра Чайковського), захистила музико-
знавчу дисертацію. Але тема загадкового Сходу й Роксолани мене завжди цікавила. В юності я перечитала усе, що можна було, з цього приводу в українській та російській літературі. Потім звернула увагу на дослідження наших істориків Ярослава Кіся, Василя Грабовецького і зрозуміла, що більшість інформації вони черпали з європейських джерел.
Захотілося дізнатися, а що ж із цього приводу пишуть турецькі дослідники? Довелося піти на курси турецької мови. То було заняття не з легких і, до речі, не з дешевих.
— Скільки часу витратили ви на вивчення турецької мови?
— За дев’ять місяців навчання я вже могла читати дослідження істориків Туреччини. Мандруючи до Стамбула як турист, скуповувала в книгарнях усе, що бачила про Роксолану.
За рік почала орієнтуватись у тенденціях турецької історичної науки, виокремила для себе хрестоматійні праці, ознайомилася з дослідженнями американських, італійських, польських істориків – знавців таємниць османського гарему. Маючи досвід написання музикознавчої дисертації, систематизувала отриману інформацію і вирішила поділитися цим з українцями.
Так з’явилася моя перша книжка «Роксолана: міфи та реалії», в якій розвінчувала укорінені у свідомості українців міфи про патріотизм до батьківщини українки Роксолани, її знатне походження, незрівнянну красу тощо.
За це уже встигла нажити собі ворогів. Адже галичани свято вірять у шляхетне походження української бранки – попівни Роксолани. Про те, що її батько був православним священиком з Рогатина, міститься згадка у польських джерелах другої половини XVI–першої половини XVII століття. Версію ж, що її звали Настею або ж Олександрою Лісовською, вигадали у XIX столітті українські та польські письменники. Тому й нема відомостей про таку дівчину в гродських книгах і земських актах кінця XV–початку XVI століть. Як і свідчень про її шляхетне походження.
Є ще версія про народження Роксолани у Чемерівцях (нині Хмельницької області). Утім, вона не підкріплена достовірними джерелами того часу. Можливо, там народилася інша султана-українка — Хатідже Турхан. Але у свідомості сучасних подолян їхня землячка асоціюється з Роксоланою.
Із цього приводу отримую чимало листів від чемерівчан, які упевнені, що я помиляюся, мовляв, Роксолана – їхня героїня, а не рогатинців, які нібито привласнили її собі, не маючи на те підстав. Утім, найдавніші історичні джерела – хроніки польських послів і мандрівників зі Стамбула 1596 та 1622 років – доводять, що Роксолана родом з Рогатина.
Патріоткою українських земель вона, на жаль, не була. На підтвердження цих слів наведу цитату з її листа султанові Сулейману, який був на війні з угорцями: «…хай допоможе Вам Аллах, щоб із своєю щасливою зіркою і царським знаменом здобували завжди перемоги над нікчемними й мерзенними невірними». А коли султан Сулейман підкорював молдовські землі, Роксолана йому писала: «Завжди мій султане, мій падишаху, володарю світу та вічності, моя опора, світло моїх очей, шаху мій, на війні за віру, відбираючи землі ворогів, завойовуючи країни, зичу Вам підкорити сім кліматів».
І це не дивно, адже вона себе вважала туркенею-мусульманкою, яка любила свій (османський) народ. Роксолана прожила в Османській імперії більшу частину свого життя. Тож нам варто призвичаїтися до цієї думки…
— А чи виникають суперечки щодо інформації, яку ви почерпнули з турецьких джерел?
— Українські читачі не критикують наведені в моїх дослідженнях відомості з життя Роксолани в Стамбулі. Можливо, через те, що вони нові для них. Утім, тут естафету перехопили турки.
Торік у Туреччині вийшла моя книжка «Роксолана: міфи та реалії» під назвою «Хюррем Султан». Щойно стамбульський видавець розмістив на сайті інформацію про це, посипалися сотні коментарів такого змісту: Роксолана – відьма, яка своїми інтригами загубила найдостойнішого престолонаступника – сина султана Сулеймана від наложниці Махідевран Мустафу. Хоча сучасні дослідження тогочасних документів спростовують цей міф.
Чимало турків звинувачують її у занепаді Османської імперії, твердять, нібито вона внесла у кров правлячої династії ген алкоголізму. Але це неправда. Насправді випадки алкоголізму в султанській родині траплялися задовго до Роксолани. Один із синів султана Баязида ІІ Алемшах помер від пияцтва. Та й син Роксолани, Селім, який по смерті батька зійшов на османський престол, не був пияком. Я назвала б його радше естетом, який знався на поезії, мистецтві, вині та жінках.
— А як турки ставляться до іншої султани-українки – Хатідже Турхан?
— Напрочуд добре. Адже вона завершила той період часу, який в османській історії прийнято називати «Жіночим султанатом». Роксолана та її наступниці – Нурбану, Сафіє, Кьосем – мали великий вплив на правлячих султанів. Хатідже Турхан попервах узагалі фактично керувала Османською імперією, бо її син Мехмед зійшов на трон, коли йому не виповнилось і семи років. Збереглись її листи до літніх великих візирів, в яких вона у двадцять п’ять років різко висловлювалася на їхню адресу.
Тоді повстання та довготривалі війни підточували Османську імперію. Хатідже Турхан шукала вправного помічника на посаду великого візира, який зміг би виправити ситуацію у державі, і знайшла. Ним став Кьопрюлю Мехмед-паша, котрий очистив державний апарат від хабарників та нездар, зміцнив армію і флот. Тож Хатідже Турхан практично відсторонилася від влади. Державні справи були цілком під контролем великого візира Кьопрюлю. За те, що вона таким ось чином уберегла державу від занепаду, турки їй вдячні.
Саме цим подіям і присвячений другий том мого роману «Хатідже Турхан».
— Це останній том вашого роману?
— У планах – ще третій том, над яким я працюю. Події у ньому розгортаються навколо Поділля, яке у польської шляхти відібрав син Хатідже Турхан, султан Мехмед ІV. Тоді він діяв спільно з козаками Петра Дорошенка, які були під османським протекторатом.
Хатідже Турхан померла за кілька місяців до битви під Віднем, яку Мехмед ІV програв. За життя вона відмовляла сина-султана від цієї військової кампанії, навіть налагоджувала дипломатичні зв’язки з імператором Священної Римської імперії та його дружиною. Розгром османської армії під Віднем та низка наступних поразок невдовзі призвели до зміщення Мехмеда ІV з трону. Його двоє синів зійшли на трон через сім років. Один з них, Мустафа, полюбив українку Марію, тобто Шехсувар. Вона народила йому сина Османа, який також став султаном. Але то вже інша історія, до речі, не менш цікава, як попередні.
У планах також завершити науково-популярну книжку, в якій ідеться про листування султан епохи «Жіночого султанату» з венеційським байло, французькою і британською королевами Катериною Медичі та Єлизаветою І. Також мені вдалося знайти кілька невідомих досі листів Роксолани й чимало нової інформації з її біографії. Про все це – у наступій книжці. Сподіваюся незабаром вона вийде друком.
— Щиро зичу вам нових здобутків у творчості, яка розширює виднокола наших знань і зростання уже чималого числа шанувальників вашого таланту.
— Дякую.
Розмову модерував Богдан МЕЛЬНИЧУК.
Фото з архіву Олександри Шутко