Другого липня в дитячому таборі санаторного типу «Славутич», що на Київщині, сталося масове отруєння дітей. Для більшості школяриків усе обійшлося порівняно благополучно. А перевірка з’ясувала, що в таборі дітей могли заразити кишковою паличкою, сальмонелою і навіть небезпечним золотистим стафілококом. Але восьмилітній Марго з Києва пощастило менше, ніж її дванадцятьом ровесникам. Дитина впала в кому — і лікарі досі борються за її життя.
Завдяки телерепортажам про біду в таборі дізналася вся Україна. Держспоживслужба та місцева влада призупинили роботу «Славутича» до усунення всіх недоліків. Але хто в нас звертає увагу на заборони? Путівки продано — і коли ти не маєш права, знаходиш «ліве». Тележурналісти встановили, що закритий табір успішно працює. І викликали правоохоронців. Приїхав не хто-небудь, а сам прокурор. Бігав навколо табору, як грішник навколо Царства Божого — грізні «ангели» з охорони його не впустили навіть на територію! Я гадав собі, що слуга закону зараз продемонструє, чий батько вищий: викличе «Корд» — і охорона та керівництво табору дізнаються, де раки зимують. Але… Прокурор безсило розвів руками і пригрозив нахабним порушникам закону… приписом.
Це мені нагадало початок 90-х і мексиканський серіал, в якому постійно твердили: «Ти не зробиш цього, Лорено». А Лорена робила все, що їй заманеться, як охоронці табору. Правда, я чомусь переконаний, що якби на воротах закладу висіло гасло «Порошенка геть!», то ми миттю дізналися б, що в прокурора дуже багато влади, а «Корд» здатний покласти обличчям у калюжу будь-яку охорону.
А так, схоже, керівництво табору вже з ким треба домовилося і прокурор приїхав, аби журналісти побачили видимість роботи. Тим паче, що донька прокурора не в реанімації, а керівники табору мають «вагомі» аргументи для домовленостей: табір за українськими мірками ну дуже дорогий: десятиденна зміна коштує 9500 грн, 14 днів обійдеться в 14000 грн, а 18 — у 17000 грн! Дитячий табір у Словаччині вартує майже стільки ж. Але мене здивував не прокурор, а батьки дітей: знаючи, що звідси дитина потрапила просто в реанімацію, вони грають у рулетку з небезпекою і ризикують власними дітьми! Причім це не бездумні мами-пиячки, а матеріально забезпечені люди, які вже б мали бути з клепкою в голові, а не ризикувати життям і здоров’ям дитини, сподіваючись на російське «авось». У пору мого дитинства ні мене, ні 99 відсотків моїх ровесників у такий табір мами не пустили б!
Панове, ми що, незчулися, як побудували в себе справжню Росію? Між іншим, цьогоріч уже встигли отруїти дітей і в Яремчі на Західній Україні, і в таборі «Орлятко» на Донеччині (там дітей заразили дизентерією, та ще й лікарі не надавали вчасної допомоги). Як бачимо, в байдужості й безвідповідальності Україна «соборності» таки досягла.
Нині українська нація, схоже, хизується своєю безвідповідальністю. Опитування глядачів на телеканалі ZІК засвідчило, що 60 відсотків наших краян час від часу сідає напідпитку за кермо автівки. Смертність на наших дорогах жахлива.
На пляжах люди не звертають уваги на правила. Втопилося більше людей, ніж торік (на щастя, значно менше дітей. Правила вивчили чи вода захолодна через погодні катаклізми?)
Це неадекватні люди — скажете. Добре. А ви знаєте, що в Україні тепер немає вакцин проти правця, сказу, протиотрути в разі укусу гадюкою? Я усвідомлюю, що на протести в селах чи містечках влада уваги не зверне, але де масові протести молодих батьків у Києві? Адже через величезну масу бездомних псів та забрудненість пісочниць там діти ризикують заразитися смертельно небезпечними хворобами значно більше, ніж у селі. В будь-якій європейській державі при такому катастрофічному стані в медицині, як у нас, таких винищувачів нації, як Супрун, Гройсман та Порошенко, винесли б із кабінетів одного дня! А в нас усі мовчать. Частина справді через безвідповідальність, а більшість не вірить у можливість змін!
Мушу ще раз нагадати про причини зневіри, байдужості та безвідповідальності українців. У 1962 році відбувся перший антирадянський виступ робітників у Новочеркаську в Росії. Не довго думаючи, комуністи розстріляли робітничу демонстрацію. Але в 1963 та 1964 роках в Україні, а саме у Львові, Кривому Розі та Прилуках відбулися переможні виступи робітників. І саме це було головною причиною звільнення Хрущова, бо його волюнтаризм вів до падіння імперії. Нова влада негайно вжила заходів. Уже зорієнтовані на нову гуманістичну педагогіку школи СРСР різко переорієнтували на педагогіку «гвинтика», створену Макаренком.
Та це лише зовні. Насправді Суслов повертався до варіанта церковноприходської школи часів царизму з тією різницею, що три кити тієї школи (самодержавність, православ’я, народність) замінили трьома радянськими китами: Леніним, партією, комсомолом. І хоч тепер уже не було батюшки з мокрими різками, але до дітей ставилися з істинно російським хамством. Проте це не давало негайного результату. А Москві слід було убезпечити себе від виступу проти неї, нейтралізувати чоловіків.
І вона змогла цього досягти, прогнавши чоловіче населення через дідівщину в армії. Спочатку над молодим півроку знущалися, він був рабом безправним (терпілой) і ніхто за злочин проти нього не відповідав. А потім, ставши «дєдушкою», вже він ставав рабовласником і теж чинив злочини, які за Статутом ООН кваліфікуються як злочини проти людства й людяності, і теж за них не відповідав.
Злочини були страшні, бо якщо за 10 років війни в Афганістані загинуло майже 15000 воїнів, то в період із 1970-го по 1990 рік у радянській армії (без Афганістану) загинуло 100000 солдатів — це офіційні дані, оприлюднені свого часу Росією. Так в українську родину через батька вводили правила домострою: покора перед силою, байдужість і безвідповідальність, побічно — невіра в свої сили.
Ви скажете: а чому це не нав’язали прибалтам? Бо естонець чи латиш ніколи не знущався з естонця чи латиша, а українець над українцем збиткувався. Прибалти маленькі й тому дуже дружні нації. А нас було багато, ми жили в різні часи під різними імперіями, тому були надто різні. Та й занадто індивідуалістичні як хліборобська нація, не мали проти росіян релігійного бар’єра і найбільш постраждали від російського терору.
Тепер пожинаємо гіркі плоди життя в суспільстві без правил. Пригадуєте, що кричали на мітингу водії на єврономерах? «Вам (владі) офшори, нам — «бляхи»». Народ вимагав не справедливості, а права жити без правил! І це реальна українська катастрофа, бо державу без правил у Європі довго терпіти не будуть і просто розберуть на шматки. Та й усе більше українців не вірять у можливість створення в Україні нормальної держави. Так що ми вже припливли.
Чи можна врятувати ситуацію? Можна. І дуже швидко. З нацією прийшла пора чесної розмови про її достоїнства і вади. А ще слід запропонувати народові тактику дрібного успіху. Наші люди йдуть на майдани за абстрактну справедливість, а треба виходити, щоб були необхідні вакцини, за нормальне медичне страхування, проти спроб довести робочий день до 12 годин. Один–два успіхи — і нація стрімко рвоне вперед. І вже ніхто не зупинить український успіх. Та чи знайдеться в Україні політик, який чесно піде на діалог із нацією, як колись Черчілль гіркою правдою порятував Великобританію?
Ярослав БОРСУК.
м. Підгайці.
Фото з вільних джерел