У Тернополі побував голова Національної спілки письменників України Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ. Узяв участь у зборах обласної письменницької організації, зустрівся з журналістами і розповів…

Про омолодження організації

— Більшість членів спілки старшого віку — і це проблема, — визнає Михайло Олексійович. — Ми навіть думаємо про можливе зменшення кількості для кворуму зборів обласних організацій, оскільки там неможливо зібрати половину членів плюс одного — стільки їх старих і немічних. А в нас — ХХІ століття, сучасна література, драйв, креатив… Хоча відсоток графоманів і талановитих приблизно однаковий серед 80-річних і 18-річних. Якщо таланту нема, то нема, вік на нього не впливає. Проте є багато талановитої молоді, й нам хочеться, щоб вона була в спілці.

Грошей за членство ми не платимо. Але воно дає молоді можливість брати участь у спілчанських фестивалях, конкурсах і літературних преміях, деякі з них становлять 10-20 тисяч гривень. Пропонуємо соціальні преференції. Крім матеріальної допомоги за потреби — відпочинок за низькими цінами в будинках письменників, поїздки за кордон, адже маємо тісні контакти з іноземними письменницькими спілками. Ми висуваємо кандидатів на книжкові молодіжні проекти Міністерства культури, областей, Київської міської ради. Подаємо кандидатури на отримання стипендії Президента України та пропонуємо ще низку переваг.

Про потрібність творчих спілок

— Нерідко навіть із владних кабінетів, котрі опікуються проблемами культури, лунають заяви про те, що творчі спілки — це «сталінські колгоспи», позавчорашній день. Я в такому разі кажу: створіть щось нове, сучасне і креативне, а тоді руйнуйте творчі спілки. В Україні таких дванадцять. І якщо їх зруйнувати, прийде «рускій мір» із десятками мільйонів рублів чи доларів та опрацьовуватиме наші мізки. Тоді не потрібно буде танків і гармат, бо населення, опрацьоване інформаційними технологіями, зустріне окупантів із хлібом-сіллю.

Спілка потрібна! Питання в тому, як вона працює, чи достатньо сучасна. Це питання до нас, і ми працюємо в цьому напрямку. Хоча ні Мінкультури, ні Мінфін, ні народні депутати нам не сприяють.

Про гроші й майно

— Спілка отримує із бюджету 920 тисяч гривень на рік, яких вистачає трохи більше, ніж на півтора місяця. Звідки беремо гроші на решту року? Маємо будинки письменників у Києві, Одесі, Харкові, Ірпіні, пансіонат «Нафтуся» в Трускавці. Частину приміщень здали в оренду, а іншу ефективно використовуємо і отримуємо сотні тисяч гривень щомісяця. Наприклад, за здачу в оренду приміщення на вулиці Гончара, 52 у Києві отримуємо 95 тисяч гривень на місяць. За оренду частини території на вулиці Банковій, 2 там же отримуємо близько 94 тисячі гривень. У липні ми закрили одне з наших підприємств — недіючу поліклініку, де мали шість віртуальних відсотків власності (решту 94 продали ще на початку століття). Їхній власник звернувся до нас, ми оцінили ринкову вартість своїх шести відсотків і отримали на рахунок 1 мільйон 633 тисячі гривень.

Крім цього, ми постійно надаємо в оренду приміщення для зйомки фільмів, презентацій, виставок, модних дефіле, а це 2,5 тисячі гривень за годину. Тож ми створили стабільну фінансову подушку, що дає змогу підвищувати зарплати працівникам, фінансувати спілчанські заходи.

Два позачергових з’їзди спілки були присвячені перереєстрації статуту задля збереження статусу неприбуткової організації і майна. Бо внаслідок дій певних сил спілці за користування земельною ділянкою на вулиці Банковій, 2 нарахували свого часу, згідно з рішенням сесії Київської міської ради, максимальний розмір земельного податку — три відсотки від балансової вартості, тобто 157 тисяч гривень на місяць. Ми не змогли заплатити, але через п’ять місяців через своїх лобістів домоглися, що з 1 травня 2017 року податок становив один відсоток від балансової вартості. Нам нарахували податковий борг у сумі близько двох мільйонів гривень разом зі штрафами й пенею. Щоб заплатити їх, ми змушені були продати недобудований ресторан на території Одеського будинку творчості письменників. За борг у спілки, згідно з договором застави,  через суд могли відібрати три будинки письменників. Спілка перестала б існувати.

Нині спілка має ресурси, щоби підтримувати діяльність. Наше становище значно стабільніше, ніж було три-чотири роки тому. Для порівняння — Тернопільська обласна організація спілки живе за членські внески. Це 6,5 тисячі гривень на рік за умови, що  гроші здадуть усі 65 членів.

Про Тернопільський осередок

— Він четвертий в Україні за чисельнісю і один із найуспішніших. На Тернопіллі виходять альманахи «Подільська толока», «Курінь», журнали «Літературний Тернопіль», «Золота пектораль». Письменники Тернопілля стають лауреатами всеукраїнських літературних премій. Нещодавно Ганна Осадко отримала премію імені Михайла Коцюбинського, Сергій Лазо став лауреатом спілчанських премій імені Миколи Ушакова, Максиміліана Волошина, Дмитра Луценка. Леся Білик стала цьогоріч лауреаткою Міжнародної літературної премії імені Уласа Самчука.

На Тернопільщині мешкають багато насправді читабельних авторів. Її організація — єдина в Україні, що видає серію «Письменники Тернопілля», в рамках якої вийшли друком уже понад десять книжок.

Про літературні журнали

— «Літературний Тернопіль» отримує від обласної видавничої ради гроші, що покривають витрати одного номера. Решту номерів видає власним коштом редактор «Вільного життя плюс» Петро Федоришин. Як би припинив фінансування, журнал перестав би виходити. Нещодавно ми розмовляли на тему виживання літературної періодики з редактором «Києва» Теодозією Зарівною — і я не зміг їй порадити, як порятувати журнал. Спілка не може його підтримувати. Місцева влада фінансувати такі видання не буде, передплата літературних журналів низька — до ста примірників. Треба шукати інвесторів, організовувати передплату… «Літературна Україна» фінасується за кошт передплати і отримує близько 100 тисяч на рік із бюджету. Решту редколегія шукає. Ми з сином робимо «Українську літературну газету» без зарплати. Оплачуємо тільки послуги бухгалтера й за поліграфію. На жаль, це жорстока реальність. Що порадити «Літературному Тернополю» — не знаю…

Про роль критики

— У нас є сильні, цікаві автори, але відсутній системний підхід до критики, немає чітких критеріїв. Переважно книжки розкручують через таблоїди і жовту пресу зацікавлені люди, видавці, які хочуть заробити гроші. Нині невигідно писати добрі твори. Натомість ринок засмічують книжки «нижче пояса». І я пишу неконкурентоздатну прозу. Є критики, які чітко розставляють орієнтири, але, на жаль, книжки розкручуються таблоїдними зусиллями. Через кілька років їх уже ніхто не згадає, проте хтось на них заробив багато грошей. Реального впливу на літпроцес критики не мають. І вимагати від них цього в сучасних умовах — те саме, що вимагати від спілки талановитих письменників.

Про «Літературну Україну»

— Письменники скаржаться, що газета їх не друкує і ніхто в редакції не відповідає на телефонні дзвінки. Проблема є. В кожній обласній організації про неї заходить мова. Я матиму серйозну розмову з головним редактором про те, що передусім потрібно друкувати інформацію про діяльність обласних організацій. Не люблю, коли на редактора тиснуть, бо сам редактор. Ні на кого не тисну і не дозволяю, щоб так чинили зі мною. Чому в «Літературній Україні» публікують одних і тих самих авторів? Ця тенденція, на жаль, відроджується. Але редактор автономний у своїх діях. Оскільки газеті треба виживати, не виключаю, що він друкує окремих авторів за гроші.

Про попсу і міністерства

Літературна попса процвітає у хворому суспільстві, а оскільки наше суспільство дуже хворе, то попса процвітає не тільки в літературі. Нагору спливають «мильні бульбашки», що намагаються диктувати правила гри, нав’язувати, впливати. Найголовнішими міністерствами в країні, на мою думку, мають бути міністерства освіти, культури й інформаційної політики. Подивіться, яку політику вони провадять. Хто сьогодні, в умовах війни, чув про Міністерство інформаційної політики? Що воно робить, як освоює немалі гроші? Що робить Міносвіти зі шкільними програмами, кого з них вилучає, а кого включає, що відбувається з підручниками і як це впливає на дітей? Що робить Мінкультури щодо підтримки нашої національної культури?

Про балотування на другий термін

— Балотуватимусь, бо зробив іще далеко не все й бачу, що спілка рухається вперед. Я сприймаю боротьбу як неодмінну передумову існування і вважаю, що боротися треба щодня. До всього, що мені посилає доля, ставлюся відповідально. Проте в душі я письменник і ніколи не почав би займатися тим, чим займаюся нині, якби доля не занесла мене в крісло голови письменницької спілки.

Фото авторки