Кінець вересня уже багато років у мене незмінно асоціюється зі шляхетним митцем Казимиром Сікорським, якого добре знала і творчістю якого щиро захоплювалася. Саме цієї осінньої пори він прийшов у світ і увібрав у свою раниму душу всю її щедрість, багатобарвність, тремтливу приреченість. Цьогоріч йому виповнилося б 83, але вже понад шість років його немає з нами. Та недарма мовиться: не вмирає той, хто живе у своїх творах. А Казимир Сікорський залишив нам щедру і, певна річ, непроминущу мистецьку спадщину, бо успішно працював у кількох напрямках: сценографії, скульптурі, живописі й воістину «духом незлобним, умом благородним культурі спасенній служив».
Він залишив нам на згадку про себе неповторні портрети Нестора Літописця, гетьманів України Івана Мазепи, Дмитра (Байди) Вишневецького, князів Аскольда і Діра. Вражає його монументальний триптих «Володимир Великий», цикли полотен «Балада про Карпатську Русь», «За поконом предків», «Монгольська навала». Їх історична й філософська глибина, трагізм і драматизм минувшини України передані справді талановитим та небайдужим пензлем.
Водночас художник був і дуже ліричним, зокрема, відтворюючи на полотні красу рідної природи та свої дитячі спогади («Лісовий пейзаж», «Там три верби…», «Ідилія ранку», «Жайворонок»). А от картини «Зима 44-го року», «Весна 45-го» викликають щемні почуття нестерпного болю через пережите. І все ж його не покидала впевненість у міцності й витривалості народу-борця з несправедливістю. Адже Казимир Сікорський вважав, що «кожен з нас винен цій землі, яка нас породила, викохала і дала крила у життєвий політ». Саме такі мужні, дбайливі крила нашого улюбленого живописця злетіли високо і сяють нині поміж зореносними побратимами.
Благородний розум пана Казимира, одержимість для повноцінного життя привели його до театру, де він упродовж майже трьох десятиліть формував художній образ вистав. Він створив близько 80-ти сценографічних робіт не тільки для Тернопільського обласного музично-драматичного театру ім. Тараса Шевченка, але й для Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру, Слівенського драмтеатру (Болгарія), Київського національного театру опери й балету. Казимир Сікорський мав можливість і працювати в Києві, але його безмежна відповідальність перед хворою матусею перемогла. Любляче серце сина не могло забути її дбайливого й чуйного ставлення і під час вивезення нацистами до Німеччини, і в гіркі повоєнні роки. Водночас повернення К. Сікорського зі столиці в Тернопіль збагатило наш край такою мистецькою потугою, що не знаю, кого б ще могла поставити поруч із ним. А на могилі матері стоїть скульптура, виготовлена вдячним сином.
Театр для Казимира Сікорського був «солодкою каторгою», «дуже синтетичною і дієнасиченою матерією, яка об’єднувала всі види мистецтва». Він захоплювався історичною і мистецтвознавчою літературою. Ось чому виступав «не лише як декоратор спектаклю, а й як коментатор сценічних подій». Митець Сікорський мав власну думку і не працював «на догоду владоможцям», не втрачав ніколи своєї шляхетності. Кредо його життя: «Яку б роботу не виконував, старався, аби вона була професійною».
А ще він дуже любив скульптуру, віддавав їй більшу частину свого вільного часу. Тому й залишив нам потужні монументальні роботи. У Тернополі це «Материнський поклик», «Афганський сокіл», пам’ятна дошка визначним діячам культури; в Гусятині — єдиний в Україні пам’ятник Северинові Наливайку; в Шумську — монумент Тарасові Шевченку; в Бережанах — пам’ятна дошка Богданові Лепкому. Цікава й багата його станкова скульптура, де серед великих митців усіх часів і народів знаходимо й наших краян Павла Загребельного та Бориса Демківа.
Мистецька спадщина Казимира Сікорського зберігається нині в Шумському краєзнавчому музеї, куди художник передав її для експозиції. Музейні працівники активно з нею працюють: досліджують, пропагують. Їхніми стараннями та стараннями друзів художника в Шумську, на школі, де вчителював Казимир Сікорський, була відкрита меморіальна дошка.
Тернополяни пишаються роботами заслуженого діяча мистецтв України Казимира Сікорського, творчість якого переконує в тому, що «лиш праця світ таким, як є, створила. Лише в праці варто і для праці жить» (І. Франко). Художник жив нею і для неї. Невтомний, працелюбний, скромний митець Казимир Сікорський — взірець для нас Людини, вдячної Богові за дані йому таланти, жодного з яких він не закопав, а щедро примножив. Він вірно служив рідному народові, прославляв його чесноти, вболівав за його долю. Не марнував часу на несуттєве, другорядне, в житті і творчості не фальшивив, не кривив душею. Може, тому й встиг зробити так багато і, як стверджували на ювілейному вечорі митця актори Тернопільського академічного обласного драматичного театру, «своїм мистецтвом він здійнявся до ясних зір — сценограф, скульптор, вчитель, майстер Казимир». Тож наслідуймо і ми нашого Казимира Броніславовича Сікорського — людину, яка знала, для чого жила, і сповнила свою життєву місію.
Дарія ЧУБАТА,
член Національної спілки журналістів України.
Фото з вільних джерел