У першому народному інтернет-рейтингу лікарів України, що базується на відгуках пацієнтів, цей лікар посів третє місце в державі й перше в Тернополі з-поміж хірургів-онкологів, набравши 9,98 бала з десяти максимальних. Якщо «погуглити», всесвітня мережа видасть на гора сотні схвальних відгуків про нього і — жодної публікації в пресі, жодного інтерв’ю.

Психолог зі скальпелем

Це вирішила виправити одна з читачок нашої газети й попросила написати про Миколу Васильовича ПОДОЛЯНА — лікаря-мамолога, онкохірурга вищої категорії першого хірургічного відділення Тернопільського обласного онкологічного диспансеру. Саме Микола Васильович із Божою поміччю 15 років тому вилікував Любу Василівну. Тоді вона мала тільки одного внука, а тепер їх — п’ятеро! Тільки заради цього варто було боротися.

— Усі, хто його знає, скажуть, що це прекрасний професіонал і дуже чуйна людина, — розповідала пані Люба. — Про Миколу Васильовича цікаво було б прочитати не тільки мені.

Почувши прізвище лікаря, я згадала, як років із десять тому робила репортаж з онкодиспансеру. Тоді до мене підійшла жінка з проханням написати про хірурга Подоляна. У неповних тридцять у неї діагностували рак молочної залози, а на руках — троє дрібних дітей. Лікар при першому ж огляді поцікавився, чи готова вона боротися. Сказала, що вибору не має — треба ставити малечу на ноги. І поставила. Вивчила, одружила, уже й внуки виросли.

…Тож на прохання пані Люби, а заодно й цієї жінки, імені котрої вже не пригадую, зателефонувала до Миколи Васильовича. Протягом короткої зустрічі ми розмовляли переважно про медицину й пацієнтів, але дещо вдалося довідатися й про самого лікаря.

Микола Подолян родом із Білобожниці на Чортківщині. У 1983-му закінчив Тернопільський медінститут, рік працював хірургом-анестезіологом у Зборові. Відтак бажання допомагати людям боротися з таємничою і жорстокою хворобою привело його до онкодиспансеру. Нині за плечима в Миколи Васильовича — 32 роки відчайдушної боротьби з онкологією. З її міцних лещат старається вирвати кожного пацієнта, навіть, так би мовити, безнадійного.

— Тепер ми маємо нові хіміопрепарати, нові способи лікування, що дозволяють допомогти пацієнтам із запущеною хворобою, — ділиться хірург. — Раніше ми таких відсилали додому, бо не могли нічим зарадити. Ніколи не знаємо, на скільки продовжуємо життя тій чи іншій людині, але радіємо, коли вона вже не чекає кінця, а живе надією. Буває, що на успішне лікування не сподіваємося, про операцію взагалі не йдеться. Проте Бог скеровує так, що ми оперуємо, відсилаємо пухлину в лабораторію й аналізи підтверджують, що рак… відступив. Інколи самі дивуємося.

Микола Васильович щороку оперує 160-200 пацієнтів. Наукових праць не пише. Каже, не має ні хисту, ні часу. Щодня багато людей, яким треба допомагати негайно і яких дуже шкода. Найперша мета, яку ставить перед собою хірург: перетворити хворого (а це переважно жінки) на свого спільника в боротьбі з недугою:

— Якщо пацієнтці від розмови зі мною не стало краще, я не побачив, що вона стає моєю союзницею, значить, я нічого не вартую, бо нічого не добився. Тож мушу підбирати ключик під характер кожної жінки. Ця тактика схожа на тактику мудрої дружини: якщо вона чогось захоче, то підведе свого чоловіка непомітно для нього самого до думки, що це його бажання.

Отже, поки Микола Васильович не взяв до рук скальпеля, він — психолог. У розмові з пацієнтками, котрі стають під впливом хвороби дуже вразливими, зважує кожне слово, фільтрує кожну емоцію:

— Якось на одній міжнародній конференції пацієнтка розповідала про свій шлях боротьби з хворобою, починаючи від того, як увійшла до лікарні. Перший лікар їй не сподобався, бо зустрів із претензіями, де вона так довго була. А другий іще з порога сказав: «У нас проблеми». Зауважте, у «нас», а не у «вас». І їй захотілося йому довіритись.

І лікарю буває боляче

…Пацієнти знають: коли телефонувати Миколі Васильовичу, він має звичку прийняти виклик і ще певний час продовжувати говорити з кимось іншим. Я мимоволі почула, як він переконував якусь жінку в тому, наскільки важливо робити зарядку. Словесну «терапію» добирає індивідуально, бо одна й та ж фраза одній  жінці може додати оптимізму в боротьбі з недугою, а іншу засмутити.

На запитання, що найбільше засмучує онкологів, Микола Васильович відповідає:

— Втрата пацієнта… Кожен лікар через це переживає, до такого неможливо звикнути. Бо коли маєш два варіанти лікування, все зважуєш, обираєш той, що видається тобі правильним і все закінчується погано, картаєш себе, чому не обрав першого варіанту…

А ще, за словами Миколи Васильовича, кожному лікарю болить, що багато пацієнтів звертаються по допомогу на пізніх стадіях захворювання.

— Нам треба проводити масштабні роз’яснювально-інформаційні та профілактичні кампанії — це найголовніше, — вважає хірург. — Але передусім потрібно підвищити рівень життя в країні. Бо людині, котра засинає і прокидається з думкою, де взяти гроші, не до профілактики. Прикро, що багато пацієнтів змушені були припинити свого часу лікування тільки через те, що не мали грошей, а безкоштовні препарати в лікарні закінчувалися. Сьогодні ми маємо їх достатньо. Не стільки, скільки хотілося б, але маємо.

Увага Миколи Васильовича, як і всіх його колег, прикута нині до реформування у сфері охорони здоров’я. Бо не тільки лікарі, а й пацієнти переживають, що згодом у нас складеться ситуація, за якої людині доведеться чекати місяць на прийом до сімейного лікаря, а потім іще стільки ж, аби потрапити до онколога. На жаль, рак не чекатиме.

— В Україні прекрасні хірурги, котрі дивують своїми операціями світ. І в нашому диспансері навіть молоді спеціалісти оперують дуже добре, — констатує Микола Васильович і додає: — Але нам не вистачає коштів на обладнання. Їх доводиться шукати героїчними зусиллями. На сьогодні лікарня придбала інструмент для зварки і термічної обробки живих тканин імені Патона. Це скорочує тривалість операцій. Багато нам допомагають волонтери, підприємці, багато зусиль докладає головний лікар, шукає шляхи зміцнення матеріально-технічної бази. Але лікарі не повинні займатися пошуками спонсорів і грошей.

Водночас Микола Васильович захоплюється досвідом колег, котрим вдається в таких непростих умовах покращити якість лікування онкологічних недуг. У Дніпрі, наприклад, наші хірурги спільно з італійськими колегами за допомогою їхнього обладнання роблять ефективні операції лімфостазу кінцівок. Наші онкологи теж сподіваються, що згодом і в них буде можливість діагностувати пухлини на початкових стадіях, робити значно більше органозберігаючих операцій, підвищити рівень гістологічних досліджень тощо.

А поки маємо те, що маємо, хірург просить усіх нас відповідально ставитися до свого здоров’я, берегти його, регулярно обстежуватися. І попри зайнятість знаходити час на сім’ю, на хобі.

Миколі Васильовичу це вдається. Хоча половину його життя займає робота, він двічі на тиждень ходить на тренування з тенісу. Ще зі студентської лави грає у гандбол.

Друге захоплення хірурга — музика. У шкільні роки закінчив музичну школу по класу баяна, а згодом самотужки освоїв фортепіано. Щодня сідає за інструмент на годину-півтори. Це допомагає відновити сили.

Одна з пацієнток лікаря показала мені відео з другого Міжнародного вокального конкурсу імені Квітки Цісик, на якому Микола Подолян у статусі гостя грав на фортепіано. До речі, в рамках цього конкурсу збирали гроші на лікування онкохворих людей — і глядачі довго й щиро купали хірурга в оплесках.

* * *

На виході з операційної хірургам не аплодують, хоча їм вдається відвойовувати у хвороби сотні пацієнтів чи бодай продовжувати їм життя для того, щоби вони встигли одружити дітей, дочекатися внуків. Тож хай цей матеріал буде замість оплесків усім мамологам, хірургам-онкологам, тим паче, що 20 жовтня ми відзначали Всеукраїнський день боротьби з захворюванням на рак молочної залози.

На фото: Микола ПОДОЛЯН під час виступу на медичній конференції.

Фото з вільних джерел