Поїздки в громадському транспорті в будь-яку пору доби чи року – це завше привід наслухатися про останні новини з життя країни і під’їзду. Ще вони дають можливість дізнатися про кричущі факти соціальної несправедливості у владних кабінетах Києва та в дворі тернопільської багатоповерхівки.

…Весна. У повітрі несе важким димом від примусово спаленого торішнього листя, яке ледь намокло під дощем напередодні, та ще дотліває уже котру годину. Неймовірним ароматом просяк салон маршрутки, пощастило прокоптитися і деяким пасажирам, які дрейфували в димному тумані, аж поки не наткнулися на автобусну зупинку.

– Приїхала’м вчора до Тернополя, а тутка такі калабані коло «Шестого» були… А в нас тілько порохи прибило! – зав’язала розмову одна жіночка.

– Та в нас таке саме. Вийшла з хати зраня, а з ринви вода тілько до половини подвіра долетіла, далі, певно не вистачило. Суш страшна, коли той дощ вже буде…, – продовжила друга.

– Дивисі, в місті нападав, хіба асфальтові добре, а тутка на землю ніц не крапнуло. Тернополю повезло… Не знаєте, Чистилів йде до Білої? – «перемкнула канал» третя.

– Та шось таке. А куда інакше? В Глубічок ніхто не хоче, бо їздити нездало, тамка тілько автобус із Тернополя їде. А потім шо – через мочар лізти?

– А Біла шо – до Тернополя таки не йде?

– Голова не хоче. Во приїжджав їден обласний депутат, хтів агітувати. Приїхав на збори і наш голова, і плотицкий ше, а той депутат до них каже – ви чо прийшли? Вас тут не треба, мені тільки до білецкого.

– Дивисі-дивисі, хтів, певно, через коліно перегнути…

– Ая, такого перегнеш.

– Ви вже бараболі посадили?

– Вже. Буду мала’м чистий спокій…

Можливо, ви вже здогадалися, що мова завернула про утворення громади (Білецької, що поблизу обласного центру), мешканці якої активно готувалися до другої фази весняно-польових робіт.

Як показала невдовзі практика, у сільський клуб на збори, які стосувалися теми утворення ОТГ, голосування за об’єднання та інші важливі моменти, люди ходили не так масово, як на свої городи. Неоголошений спір про «більш доленосне питання» таки вигравали земельні наділи. І то з великим відривом .

…Літо минуло у традиційних клопотах. Кандидати в старости й депутати і на пост голови громади не проявляли великої активності. Виборці теж не надто цікавилися тим, що відбувається з їхнім селом і майбутньою громадою. Вряди-годи десь хтось розповідав, що то документи завернули, то якісь перешкоди з’явилися у процесі, то інша біда нагрянула.

…Восени ЦВК ощасливила виборців датою «дня ікс». І в салонах автобусів до теми врожаїв бараболь, кукурудзи, буряків додалися вибори.

– Шо там з тими виборами? Бо по телевізорі ніц не кажут, – вмостилася на сидінні за шофером огрядна жіночка і питально зиркнула на знайому, дочка якої працювала в одній із сільрад нової громади.

– Та рухаютьсі вже потрошка. Документи мали нести, – відповіла та й запитала: – А у вас хто хоче?

– Дивисі, Ігорко Мільчин в депутати сі пре, – з другого сидіння нагнулася ще одна пасажирка до жіночок.

– І секретарка наша хоче, – додала її сусідка.

– А тойво, як він, ну, тойво з поліклініки – як депутатом був і ніц не зробив, то де зробит теперка? – забуркотів дядько із сидіння по другім боці салону. і тут загомоніли-посипали спогадами решта пасажирів.

– А про якогось кандидата кажут, же в селі троха шось поробив. То хочут за него голосувати.

– А з нашої вулиці Юрко сі балотує. Та воно, крім фляшку відкривати, більше ніц не вміє…

– А Місько хіба інакший? Ніцно коло магазину стоїт, інститута немає, хіба в училищі якімсь сі вчив. І тоже хоче депутатом бути. Шо воно тамка наголосує.

– А чо то вони так сі прут? Певно, зарплата в них велика має бути…

– Нє, ще не всьо продали, то будут заробляти си гроші.

– За границьою де таке є. Тамка такого бардаку, як в нас, давно нема…

– А твій чо не йде в депутати? Ніби толковий?

– Та він каже, же йому того не тре. Він троха сі крутит, троха по заробітках, то де би мав на таке час.

– Ой, хто то прийде до влади, кого то вибирати…, – забідкалася пасажирка на сидінні за шофером.

– Та шо від нас залежит. Всьо їдно всі однакі. Мусят красти і сі ділити, хто би не став… – почулося з котрогось сидіння.

І тут гамір ущух – прийшов шофер збирати гроші.

Не дивина, якщо після 23 грудня, коли люди дізнаються імена переможців, не один протягне: «А я казав…» І щось додасть про толк, підкупи і «не було за кого толкового голосувати».

І це в той час, коли «толкові» як не по заробітках товчуться, то відмовляються брати на себе відповідальність. І ти хоч розпинайся, доводячи, що пора би вже відійти від практики, коли за людину вирішує хтось інший, тільки не вона. Ти не матимеш рації. Бо «а чо я маю йти і робити? Хай во вони роблят, їх вибирали».

Ми ще не навчені активно брати на себе відповідальність на рідне село чи місто. Здебільшого обираємо менше зло. Ледве ходимо на вибори. Чекаємо, що зроблять за на: роботу, вибір. А потім дружно скаржимося на кухні, в автобус й за столом: «Та вони всі їднакі!»

І це при тім, що уже скільки років в Україні виборці мають право і можливість вільно брати участь у політичному, економічному, соціальному житті своєї держави, області, району, села чи міста. Немає диктатури однієї партії, немає диктатури одного вождя, який сам за всіх і все вирішує. Тепер вирішують усі. І вибір кожного визначає його майбутнє, як і майбутнє всіх навколо. Та, схоже, не всі ми це розуміємо.

Напевно, написати й ухвалити такий закон, яким би зобов’язати під страхом штрафу чи в’язниці людей іти на дільниці й голосувати головою, а не кишенями чи вухами – неправильно.

Однак як же стимулювати кожного громадянина не стільки робити вірний вибір, як робити його взагалі? І не просто ставити галочку в бюлетені, а й зробити деякі кроки, аби його прізвище було там?

Неодноразово українці обурюються тим, що замість них усе вирішує влада і то в гірший бік. Що «верхи» відірвалися від «низів». Що зарплата міністра захмарна, а зарплаті рядового працівника навіть субсидія не допомагає. Що «простого українця» садять в тюрму за крадений мішок муки, а керівника фіскальної служби за вкрадені десятки мільйонів відпускають на поруки.

Та чи замислюються виборці над тим, що оця нерівність (у грошах, правах, перед Фемідою) і є наслідком байдужості на дільницях?

Нерівність, дискримінації у великій та малих наших батьківщинах ми провокуємо самі. Тим, що, маючи можливість вибору, нехтуємо нею. Що надіємося на когось. Що списуємо все на долю і течію. Що не боремося. Не вимагаємо. І не дотримуємося самі встановлених правил гри.

Ніби й дрібничка – не піти на вибори. Або проголосувати кишенею. А який потім маємо результат? І якими очима тоді ми дивимося на світ через екран телевізора, де показують сюжети про чисті, облагороджені міста, корумпованих чиновників у тюрмах і належний рівень життя пересічних громадян тієї чи іншої країни?

Серед Цілей сталого розвитку ООН згадують про скорочення нерівності всередині кран і між ними. Українці так часто говорять про те, що вони – європейці, що хочуть жити по-європейськи і за європейськими стандартами, що забувають за словами про велику роботу: бути не лише виборцями, а й вибраними.

Фото з вільних джерел