Лисичанські школярі часто відвідують українських військових, що захищають рідну землю від нападників. Ось і цього разу наша машина під’їжджає до військового підрозділу і нас зустрічає стрункий, широкоплечий та привітний чоловік. Це Володимир Фецович, родом із села Байківців, що на Тернопільщині. Він єдиний чоловік у родині серед чотирьох прекрасних панянок — дружини та трьох донечок. Рідні завжди підтримують його в усіх рішеннях. Так, на початку лютого 2014 року Володимир повідомив своїм жінкам, що незабаром поїде на схід — захищати рідну країну. Попри шалені хвилювання, родина не заперечувала, адже це рішення військового, який вважає, що має бути там, де найважче, де знадобиться його досвід, де він принесе найбільше користі державі та народу. Уже з перших днів російської агресії Володимир був на передовій, де й дня не минає без обстрілів. Зараз військовий служить в одній із бригад, яка дуже добре взаємодіє із сусідніми батальйонами.
— Ми як одне ціле, допомагаємо в разі потреби, дружимо, співпрацюємо, — з гордістю розповідає старшина батальйону. — У нашому підрозділі є кімната, де містяться головні українські державні символи — прапор та герб, Гімн хлопці співають щодня. Це піднімає бойовий дух бійців, як і вітання «Слава Україні!» А найцікавіше, що під землею є українська бібліотека, де можна читати книжки й переглядати фільми під час відпочинку. Життя у зоні бойових дій іде за планом: бойові чергування, готовність у будь-яку хвилину дати відсіч ворогу. Щоб Україна могли жити спокійно.
Побувавши тут, я зрозуміла: людина влаштована так, що в будь-якій ситуації може знайти те, що змушує її усміхатись. На війні чоловік жартує, від нього віє позитивом та доброзичливістю. Уже стало традицією — отримувати позивні на війні. Тож завдяки привітності та відкритості до спілкування пана Володимира називають «Рідненьким».
Незважаючи на велику зайнятість, бійці батальйону дбають про місцеву дітвору: допомагають школам Луганщини, зокрема святкували з дітворою Станиці Луганської День прапора, діляться продуктами, пригощають малечу у дитячих садках Костянтинівки, що на Донеччині, організовують спортивні змагання із сільськими школярами. Діти люблять зустрічатися з бійцями, бо всі заходи закінчуються десертом, які готує військовий кухар. А страви в батальйоні дуже смачні, сама в цьому переконалася, коли нас гостинно частували супом із квасолею, пловом, кавою та яблучним повидлом.
Мені було цікаво спостерігати, якими є люди, котрим ледь не кожного дня загрожує смерть, бо ситуації, в які потрапляють військові, бувають різні.
— 28 травня 2014 року я отримав своє перше бойове завдання, — згадує Володимир Фецович. — Саме тоді російські найманці розбомбили українських бійців під Волновахою. Ми з групою танкістів просувалися вперед. Усі військові були серйозно налаштовані, адже усвідомлювали, що це їхня земля і вони не мають права віддати її російським окупантам. Цей бій був дуже важким. Єдине, що давало сили триматися, — це думки про рідну країну й родину. Я розумів, що повинен вижити заради своєї сім’ї і перемогти заради Вітчизни… Найважче на війні втрачати своїх побратимів. Це пекучий і нестерпний біль…
А ще військовий розповів, що після стількох років участі в антитерористичній операції змінився його світогляд.
— Уже розумієш, що потрібно розмовляти українською мовою, адже мова і є кордоном держави. І, звісно ж, треба захищати кожен сантиметр рідної землі, яку захопили російські окупанти, — переконує чоловік.
Володимир Фецович дуже оптимістична людина. Він упевнений, що нам вдасться повернути окуповані території Луганської та Донецької областей, а також Крим. Звичайно, на це потрібен час. «Рідненький» разом з іншими військовими роблять все можливе, аби він настав скоріше.
На прощання пан Володимир сказав: «Запам’ятай, моя дівчинко, у житті все любить тишу. Тож бажаю усім нам тихо прийти до перемоги».
Катерина УДОДОВА,
учениця Лисичанської школи №8.
Луганська область.
На фото: Володимир ФЕЦОВИЧ з лисичанською школяркою.