Не кожна професія, окрім хіба що творчої, — на все життя. А от захоплення залишається з людиною надовше, нерідко з дитинства і до поважних літ. Як у відомого тернопільського барда, поета і композитора Василя Дунця. За фахом він інженер-дорожник. Обрав цю професію за рекомендацією батьків, але й сам її полюбив, тішився, коли бачив, як радіють люди, коли вони, дорожники, прокладали до їхніх населених пунктів кам’яну дорогу чи асфальтівку.

А музика з’явилась у його житті ще в дитинстві. Тато, котрий багато літ працював у дорожній системі, якось привів обох своїх синів у музичну школу: хлопці хотіли навчитися грати на баяні. Але запізнилися. Клас на баян був уже набраний, і братам запропонували домру. Василь її незлюбив, тож закинув інструмент і перестав ходити до музшколи.

А старший брат Богдан успішно закінчив навчальний рік і його перевели в клас баяна. «І ось на літній естраді в парку імені Шевченка — концерт, і Богдан грає на баяні! Боже, які заздрощі мене взяли! Як же він гарно грає, а я не вмію. Прийшов до тата і кажу: «Я знову іду в музичну школу, але тільки на баян». Іспити склав — і мене прийняли в клас Зігмунда Генріховича Сасовера. Це був дуже гарний учитель. Він і навчив мене грати. Ще й донині люблю взяти баян, сісти ввечері і пограти для душі», — розповідав мені якось.

І грати на гітарі теж першим навчився Богдан, а потім допоміг опанувати її молодшому братові. В якийсь момент вона переважила баян, Василь з нею не розлучався, особливо в студентські роки. Як згадував згодом: «Там, де хлопець з гітарою — там життя. Ми сідали, розкривали книжку з віршами, скажімо, Єсеніна, і я відразу їх співав. Так могли сидіти з вечора до рання».

Коли став до праці, мало які концерти в колективі відбувалися без Василя Дунця. Він виходив на сцену з гітарою, співав пісні знані та свої. Бачив, що людям це подобається. А коли на його творчі вечори почали збиратися аншлаги, зрозумів, що не має права цього кидати. Тим більше, що його підтримали фахівці, зокрема композитор та аранжувальник Юрій Крохін. Все життя він вдячний і старшому братові, що вів його за собою, навчав, допомагав. Богдан став професійним музикантом, «був великим правдолюбом і талановитим диригентом». З відзнакою закінчив Київську консерваторію, навчався у славетного Стефана Турчака. Працював у Криму, в Чернігові, а потім у Тернополі. У рідному місті він зібрав з музикантів усієї області симфонічний оркестр і поставив оперу «Прапороносці». Вона кілька вечорів йшла в «Березолі». На прем’єру приїжджав композитор О. Білаш. На жаль, Богдана Дунця рано не стало, він загинув в автокатастрофі. Нині його справу продовжує син, художній керівник і диригент камерного хору обласної філармонії, заслужений артист України Святослав Дунець.

А отой родовий музичний струмінь родини Дунців, що передається від покоління до покоління, — від мами Василя Дунця. Вона теж рано покинула цей світ, але пам’ять про неї живе в серці сина. Він присвятив їй чимало пісень, свою першу поетичну збірку «Мамині мальви» та однойменний компакт-диск.

А взагалі, у творчому доробку Василя Дунця понад триста пісень, а на ювілейному концерті він репрезентував публіці свій одинадцятий компакт-диск. Співак — лауреат міжнародного фестивалю-конкурсу української естрадної пісні «На хвилях Світязя». Його пісні співають українці не лише в Україні, а й за океаном, де він не раз виступав з концертами. Охоче беруть їх у свій репертуар і професійні відомі співаки, зокрема Степан Галябарда, Іван Попович, Петро Чорний, Роман Рудий… Навіть відомий гуморист Гриць Драпак виконує чотири Дунцевих пісні. Йому надсилають свої вірші чимало поетів з усіх усюд із проханням покласти їх на музику, хоч композитор дуже доскіпливий до текстів, шукає в них душевний та емоційний заряд.

Наприкінці жовтня Василеві Дунцю виповнилося сімдесят. Скільки доріг пройдено за цей час, скільки пісень уже виспівано людям, а його муза така ж молода й щедра: обдаровує свого улюбленця все новими і новими мелодіями. У його пісень — тисячі шанувальників. Мало хто з місцевих виконавців у Тернополі може зібрати на свій творчий вечір повний зал «Березоля», а Дунцю це вдається від ювілею до ювілею. Ось і минулої неділі на його авторський концерт усі квитки були розкуплені. І зібратись на нього людям не завадили навіть страйкуючі тернополяни, котрі перекрили дорогу і  паралізували рух міського транспорту. Доїжджали, добігали, хто як міг. Знаючи це, організатори на півгодини затримали початок концерту, щоб дочекатись усіх.

А ювілейний концерт виявився справді дуже родинним — теплим, світлим, щемливим. Зібралися звідусюд друзі та побратими, з якими в ювіляра давні творчі зв’язки. З’їхались і шанувальники. Одна літня подружня пара приїхала на своїй старенькій машині аж із Полтавщини. Справжній творчий десант був із Києва, потужно була представлена українська діаспора. З Філадельфії (США) прилетів Ігор Сипень, уродженець Дарахова Теребовлянського району, який кілька років тому давав власний концерт у рідному селі і Василь Дунець йому всіляко допомагав. З іспанського Мадрида приїхала Світлана Бояркевич (на її вірші ювіляр написав кілька пісень, а знаються вони ще із фестивалю «На хвилях Світязя»). Справжньою родзинкою творчого вечора став виступ сина ювіляра Тараса Дунця, який живе і працює в канадському Торонто. Такий же красень, як тато, й дуже подібний до нього, Тарас і співає з такою ж проникливістю й душевністю, як він. Ювілярові він подарував власну пісню «Рідний тато». А ще привіз йому відеозапис привітання від його канадських друзів. Незримо була присутня в залі й колишня тернополянка, а нині канадська поетеса Надія Козак. На її вірші Василь Дунець написав аж 23 пісні, кілька з яких прозвучало на концерті. Багато тернополян пам’ятають їхній спільний творчий звіт у тому ж таки переповненому «Березолі» кілька років тому.

Серед тих, хто вітав ювіляра, були і митрополит та архієпископ Тернопільсько-Зборівський УГКЦ Василій (Семенюк), який бажав панові Василеві ще довгі роки служити Богові та Україні, і заступник міського голови Тернополя Леонід Бицюра, котрий твердив, що пісні ювіляра — це не просто римовані рядки, це мелодійна мудрість про родину, рідний край. Поетеса Ніна-Омріяна Бай присвятила йому проникливий вірш «Музика сонячного Маестро», а давній друг і побратим поет-пісняр заслужений діяч мистецтв України Степан Галябарда подарував жартівливий вірш, де кожен рядок закінчується на «ля». Своїми орденами обдарували В. Дунця козачки і козаки. А головний режисер ювілейного концерту заслужений діяч мистецтв України Віталій Іваницький вручив йому сертифікат від Національного проекту «Книга рекордів України»: Василь Дунець створив найбільшу кількість пісень, присвячених сім’ї та родині. Їх у нього аж 42 — і це на сьогодні найбільше в Україні.

Родинне коло у Василя Дунця справді широке, потужне, талановите і любляче. Чого варте тільки те, що квитки при вході перевіряв маестро Святослав Дунець. «Не знайшлось більше кому?» — запитала його маму, що стояла поруч. «Ми ж родина, — сказала вона. — Допомогти нам в радість». Подумалось: кожній нашій родині такого б розуміння і такої щирості.

Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел