Кажуть, хто в армії не служив, той у цирку не сміється. На банальне «чому» відповідаю: бо згідно зі статутом не дозволено. Та й сміятись — приводу жодного.
А з часом до деяких недолугих моментів звикаєш дуже швидко, як і до таких буденних речей, коли «квадратне в армії котять, а кругле носять». Півтора року тому я навіть не здогадувався, які на вигляд сучасні Збройні Сили України. І це, на жаль, зовсім не та реформована армія, про яку так палко розповідають високопосадовці. Запитайте-но хоча б одного строковика, чи бачив він у своїй частині зразки новітньої зброї та техніки, яку красиво рекламують і з розмахом представляють на військових парадах? Автор цих рядків, відслуживши в армії 18 місяців, має в своєму послужному списку понад 140 нарядів і знає з власного досвіду, чим живе сучасне українське військо, яке аж ніяк не тяжіє до «натівського» зразка, а по своїй суті було і залишається «совєтським»…
Півтора року тому я навіть не здогадувався, яких вражень мені «підкинуть» армійські будні, і не думав, що мене призвуть до лав ЗСУ, бо змалечку в зв’язку із хворобою стояв на обліку в алерголога. Сподіваючись пройти хоча б якийсь медогляд, щоб отримати достовірні дані про стан свого здоров’я, з вуст медсестри я отримав «автоматом» звичайний штамп «годєн». Вона нічого не хотіла чути на зауваження, а на прощання сказала: «Там з тебе зроблять мужика». І відразу згадались численні анекдоти про медогляди у військкоматах. Приходить якось один призовник з наріканнями до лікаря, мовляв, гляньте, яка у мене плоскостопість, як я буду втікати від ворога? А лікар йому: «Не переживайте, сніг на аеродромі нікуди з вашої мітли не побіжить!»
Як пізніше з’ясувалось, списки призовників, які перебували на спеціальному обліку в районній поліклініці, медики військкомату навіть не розглядали. Чому? Бо потрібен був «план» по призовній кампанії, і брали всіх із прицілом, що в «учебці» розберуться, кого комісувати за станом здоров’я. Врешті-решт і мене визнали «здоровим», тож 10 травня я, як висловився військовий комісар, мав прибути з «манатками і без спиртного, не випивший, або хоча би не сильно, бо там зразу отверезять».
І сталося те, чого не можна було оминути: я справді «отверезів» і ще довго не міг оговтатись, бо армія — то не «гражданка». Армія, до якої я так морально готувався, виявилась іншою. Перші будні стали для мене суворим випробуванням. Хтось із великих мав рацію, коли жартував, що в армії виймають душу, а замість неї вставляють статут. Як виявилось, статут, що був написаний ще в 60-их роках минулого століття, «заправляє» в армії усім. І цю маячню, зізнаюсь, вчити було важкувато.
Відбувши в навчальному центрі чотири з половиною місяці, я потрапив на постійне несення служби в військову частину під Львовом. У зв’язку з надзвичайною ситуацією на Харківщині через диверсійні дії при підпалах військових складів з боєприпасами нас, 80 строковиків, незабаром відправили в один із райцентрів Тернопілля на посилену охорону подібних складів. Поряд із виснажливими (доба через добу) нічними нарядами під відкритим небом ми також рубали ліс і вичищали від дерев закинутий аеродром. Важка фізична праця та наряди давались взнаки великою втомою. Коли хтось із 80 солдатів «випадав» зі строю, заміни фактично не було.
Погане ставлення до нас проявлялось і в тому, що в солдатів забирали телефони, позбавляючи можливості спілкуватись із рідними; в казармах стовпчик термометрів не піднімались вище 12 градусів тепла; одноманітна й несмачна їжа. А на знайденого «диверсанта-хробака» в моїй, військовим сленгом, «ядрьоній пєрловці» кухар пожартував, що це те ж м’ясо, і що я його навмисно підкинув. За три місяці такого перебування із 80 осіб п’ятеро чи шестеро наших поїхало у львівську частину з гастритом, двоє — з язвою. Незабаром в госпіталі після тривалих нарікань на проблеми зі шлунком гастрит виявили і в мене. Коли на Новий рік ми нарешті повернулись назад у свою частину, всі полегшено зітхнули…
…Одинадцятий місяць служби, бойові навчання на полігоні, підвищення у званні давали мені всі підстави вважати себе «дєдом» і готуватись до дембеля. Бачив, із яким нетерпінням старші «дємбєля» очікують на завершення строкової служби, готують свої наряди. Все по-дорослому: аксельбанти, значки, шеврони, берети… Традицію ж ніхто не відміняв? А невдовзі прибуло молоде поповнення, яке треба було хоча б чомусь і чогось навчити, наглядати за ними, щоб була і дисципліна, і повага, і щоб було, як за статутом: «дозвольте звернутись, товаришу старший солдате». Так-так, я вже тоді отримав звання старшого солдата. А після завершення військової служби мені запропонували контракт. Зваживши всі «за» і «проти», проаналізувавши ситуацію в сучасній українській армії, я відмовився, бо армія — не моє.
…Нині я часто спілкуюся з своїми армійськими товаришами. І вони, як і я, повернулись іншими. Під час проходження військової служби у солдатів виховуються самостійність, відповідальність, мужність, з’являються нові цінності. А найголовніше — ти починаєш цінувати і ставитись із повагою до своїх батьків та родини. Звісно, не все так добре в сучасній армії: застаріла техніка, погане харчування, неналежне медичне обслуговування в медчастинах, виснажливі наряди… Але я переконаний: армія кожному піде на користь, і кожен військовозобов’язаний юнак повинен виконати свій обов’язок перед державою та здобути військові навички, щоб у часі війни захистити свою Батьківщину.
З огляду на моє життя, яке ще донедавна було визначено військовим статутом, останні півтора року пролетіли, як тиждень. Багато кого лякає служба в армії, про що говорять і чисельні неявки на призовні пункти. Тому сьогодні вкрай необхідно піднімати престиж строкової служби в армії, а не тільки на контрактних засадах. Непроголошена війна з Росією за ці чотири роки докорінно укріпила морально-бойовий дух українців, але його обов’язково треба підтримувати, щоб це прагнення миру під голубим небом було усвідомлене у всіх нас!
Станіслав МАРКІВ,
студент факультету філології та журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.
Фото з вільних джерел