Так багато хочеться сказати, так багато болю на душі… Бо хіба можна бути спокійним до тих цін, які нині доводиться платити за газ, за електроенергію?

Добре, я згідна, в керівництва держави свої непрості стосунки з МВФ, бо постійно доводиться жебрати в нього мільйони і мільярди то на підтримку економіки, то на оплату боргів своїх «папєрєдніков», а за це вимагають підвищення ціни на газ. Хоча я не дуже розумію, який стосунок має ціна на газ до кредитів МВФ. Ну хай так, це все, як мовиться, не для середніх умів. Нам кажуть: йдемо в Європу, і ціни мають бути європейськими. А зарплати, а пенсії?

Хоча про що це я запитую? Уряд же дбає про нас, і ми не маємо відчувати підвищення цін, бо субсидії все компенсують. А хто-небудь вникав у схеми цього субсидіювання? На ту саму опалювану площу, яка ніскільки не змінилася ні з минулого, ні з позаминулих років, норми витрати газу зменшили, а відповідно і суттєво зменшилася субсидія. І при таких нормах «захисту» вже не доводиться говорити про тепло в домівках, а хоч би не замерзнути. Як вижити одиноким пенсіонерам, хворим людям, які мають хронічні хвороби і для яких тепло — життєво необхідне, як, зрештою, і для всіх людей?

Чому в країні така величезна кількість людей із серцево-судинними захворюваннями? Та тому, що ніяке серце не може витримати цієї всієї несправедливості. Отже, владі це вигідно: чим більше малозахищених скоріше вимре, тоді й субсидіювати буде нікого. Адже олігархам нічого не загрожує, вони хіба можуть симулювати та імітувати гіпертонічні хвороби, коли їх ловлять на крадіжках державних коштів і тягнуть до суду. Або, як пишуть про очільника «Нафтогазу» Андрія Коболєва, що має офіційну зарплату майже два мільйони гривень на місяць і який виписав собі та своїм заступникам премії аж на 46 мільйонів доларів. І це правда? То для чого домовлятися із МВФ про кредит, коли «Нафтогаз» має такі астрономічні кошти? Чи що, «Нафтогаз» — це держава у державі і ситуація із цінами на газ її ніяк не стосується? Чи, може, вся ця катавасія із цінами потрібна для того, щоб політики-популісти у своїх передвиборчих перегонах мали про що кричати? Один волає, що знизить ціну на газ удвічі, інший — утричі, а ще інший обіцяє взагалі щось несусвітнє. Тим часом чи не всі вони мають реальну законодавчу владу. Тож хай не репетують і не рвуться в президенти, а ухвалюють закони, спрямовані не проти людей, а для людей.

Чому досі немає закону про вибори, відповідно до якого ми голосували б не за партії, а за конкретних людей, бо в партійних списках знову куплять собі місця і пролізуть у Верховну Раду ті ж самі добкіни, новінські, вілкули, бойки, рабиновичі та іже з ними. Чому слуги народу ніяк не можуть зняти таку дорогу їм депутатську недоторканність? Бо ж бачимо, скільки крадіїв, зрадників, брехунів сидить нині у Верховній Раді і ніхто не може притягнути їх до відповідальності. З кого ж вдалося зняти цю недоторканність, то окремі з них вже ген за межами нашої держави, у світах.

Ті ж, що не втікають, щоденно когось критикують, щось обіцяють, лізуть нам в очі із рекламних щитів, сторінок газет, з екранів телевізорів, промовляючи, як у тій пісні, колись такій популярній: «Вибєрі мєня, вибєрі мєня». Вибери, ти ж, мій ні, не народ, мій електорат, і маєш забути, не пам’ятати, що я вже була на вершині влади і що я творила на ній, що саме за мого прем’єрства ціни на газ злетіли вгору. Саме тоді я дуже мило спілкувалась із Путіним, але ти, електорате, не маєш про це пам’ятати. Не пам’ятай і про те, що саме я зі своєю партією була проти вступу України в НАТО, а тепер так завзято про це говорю та гостро критикую нинішніх прем’єра і Президента. Дуже хочеться запитати: звідки у тієї пані такі величезні кошти на всі ці телеефіри, причому щоденні і неодноразові, тоді, коли інші потенційні кандидати ще навіть не заявили про себе. Можна запитати колишню прем’єрку і про давні справи із Павлом Лазаренком та ще багато про що. І не потрібно тепер говорити, що Президент не такий і робить щось не те.

Чому чи не всі кандидати в президенти говорять тільки про те, що людям найбільше болить: високі ціни, малі пенсії та зарплати, і не оприлюднюють своїх планів, як збираються зупинити війну, зміцнити армію, добиватися членства у Євросоюзі, утвердити в країні єдину автокефальну церкву, закорінити в усіх сферах життя державну мову? Як би ми не ставилися до сьогоднішнього Президента, він за це дбає: армія, її озброєння відновлені, зміцнені. Вступ до Євросоюзу, за який колишній президент Янукович умертвив Небесну Сотню, покалічив, зламав долі багатьох людей, усе ж наближається. Продовжується робота над вступом України в НАТО. Державною мовою заговорили майже всі державні мужі, більшість телеканалів, знімаються українські фільми, звучать українські пісні. Жоден попередній президент не зробив стільки для визнання і створення Помісної православної церкви в Україні, скільки зробив Петро Олексійович. Можна його критикувати, в чомусь звинувачувати, але не можна заперечувати того, що він зробив і робить.

На жаль, інші претенденти на президентське крісло чомусь не бачать важливості помісної церкви в Україні. Так, пан Ляшко, твердить, що цим мають займатися самі духовні особи, а не Президент, бо його мають турбувати стратегічні державні питання. Якщо духовне життя і духовна незалежність — не державна і не стратегічна справа, то чому проросійські сили, як заявив Патріарх Філарет, «роблять все, на що здатні, щоби перешкодити успіху, задіявши різні засоби — гроші, дипломатію, спецслужби, залежні від них ЗМІ, вживаючи напівбрехню і відверту неправду»?

Чому майбутня кандидатка в президенти Юлія Тимошенко не долучається до відстоювання автокефалії, навіть не згадує про неї, бо, напевно, боїться втратити підтримку Москви, де так мріють бачити її на головній посаді в Україні і знову домовлятися про здачу її інтересів. Мені здається, що при таких передвиборчих позиціях її не може підтримувати більшість українців і ці високі рейтинги вона купує. Про кандидатів від «Опоблоку» взагалі не хочу ні чути, ні говорити, бо вони обіцяють (за цитатами М. Лукашкевича) «сите безхмарне життя, щоб Україна й не думала про вступ у НАТО і стала безсилою проти «старшого брата». «Світиться» на екранах і пан Тарута зі своєю «Основою», з якою країна нібито запрацює, але (за повідомленнями із рубрики «Читали?») цей «основник» «став очільником держадміністрації у Донецьку тоді, як і Коломойський у Дніпрі. Команда Коломойського захистила свою область, а Донеччина при «губернаторі» Таруті «перетекла» під контроль бойовиків і Україна втратила життя тисяч найкращих. Тепер Тарута запевняє, що «країна запрацює». Хочеться запитати: «Так, як Донеччина в часи його керівництва?»

Ну, а кандидатуру В. Зеленського потрібно, напевно, сприймати, справді, як коміка. Він іще ніде навіть не підтвердив своїх намірів іти на вибори, а йому вже малюють друге місце після пані Юлії. Це що, аби показати, «якщо не Юлю, то будете мати коміка». Тільки це вже несерйозно і не смішно, бо Володя навіть не розуміє, яке значення має українська мова. Для нього це звучить, як «какая разница», і тому всі його проекти на телебаченні російськомовні. Одна справа бути президентом у телефільмі «Слуга народу», а зовсім інша — у житті, адже життя — це не кіно. Йому потрібно пам’ятати слова Івана Огієнка, українського вченого, що «хребет нації — її мова». Найголовніший і найміцніший цемент, що об’єднує етнографічний народ і перетворює його в свідому націю, — то соборна літературна мова, яку береже й творить не тільки закон, а й ціле живе життя: церква, преса, школа, уряди, театр, кіно, радіо і т. ін. Отож, замість того, щоб іти в президенти, краще створити хороший україномовний продукт, нехай і комічний, але цікавий, патріотичний, який не принижує рідну мову, а звеличує її, спонукає інших говорити нею.

Пан Євген Миськів запитує у своїй статті «Не пояснюють, не підказують…», яка наша думка? Я відповідаю: справді, серед засилля реклами, статей, всіляких бордів немає місця для громадсько-політичних організацій, їх позиції і роз’яснень, агітації, за кого голосувати, як вибрати нормального президента.

Я нікого не агітую, нікому не нав’язую своїх думок, тільки хочу, щоб люди були більш далекоглядними і не мали дуже короткої пам’яті стосовно тих, хто вже тепер при владі нічого не робить, тільки галасує і критикує тих, хто щось реально робить для держави, для народу. Популісти, маючи велетенські статки, рвуться до найвищої влади, але ще Леся Українка писала: «Міцна партія мусить мати вплив і без грошей, а інакше її вплив нічого не варт, хоч би й як багато коштував. Коли ж гроші потрібні «для впливу», то їх шкода на се, бо се значить оплачувати деморалізацію».

Слава Україні!

Героям слава!

Надія ЗАХАРСЬКА

с. Горинка Кременецького району.

Фото з вільних джерел