На зламі 2018—2019 років відбулись воістину історичні події для України. 15 грудня 2018-го пройшов Об’єднавчий собор, на якому було утворено Православну церкву України, а 5—6 січня цього року вона отримала Томос — документ, що засвідчив офіційно автокефалію Православної церкви України. Все відбувалось відповідно до канонів і традицій православної церкви, адже 34-й канон святих апостолів гласить, що церкви в різних державах, особливо у вільних та незалежних, повинні бути автокефальні або автономні на чолі зі своїм архієпископом. Цього історичного моменту православні українці чекали понад 300 років — з 1686-го, коли Українська церква була загарбана Московщиною.
Нагадаємо кілька моментів з історії. 988 рік. Великий князь Володимир прийняв християнство від Константинополя — тоді, коли розкол між західним і східним обрядами ще не відбувся, хоча вже розпочався. У той же час у Русі діяла й місія Риму. В 1037 році була утворена Київська митрополія в складі Константинопольського патріархату. Першим митрополитом став грек Михаїл (Теопенкт). Перші єпископи теж приїхали з Візантії, можливо, це були слов’яни — серби, болгари, македонці. Саме вони керували і в новостворених єпархіях — від Перемишлянської до Суздальської.
У 1240 році, після взяття Києва Батиєм, Київський митрополит загинув із рештою киян під руїнами Десятинної церкви. В ординський період митрополит Київський і всієї Русі все частіше навідується до Володимира-на-Клязьмі й Суздаля. Тамтешня влада, отримавши дозвіл від орди, керувала Києвом і прилеглими землями, претендуючи на «київську спадщину» й прагнучи ще й духовного обгрунтування своїх амбіцій. Київський митрополит перебуває то в Києві, то у Володимирі, а в 1325 році московський князь Іван Калита запрошує його до Москви — той там і почав перебувати, тільки навідуючись до Києва. Московська пропаганда почала використовувати ці факти і говорити, що нібито Москва є спадкоємницею Київської митрополії. Однак, перебуваючи за межами Києва, митрополити не втрачали канонічних зв’язків із Константинополем, їх на престол висвячував Константинопольський Патріарх — і не на московських, а київських митрополитів. Тоді ж Константинополь дає Галичу митрополію. Москва хоче і собі її отримати, але Константинополь не погоджується.
У 1415 році православні Білорусі та України обирають митрополита, який має за резиденцію тільки Київ. Так виникло два ієрархи із титулом митрополита Київського і всієї Русі — з центрами у Києві та Москві. Почалась боротьба за українську церкву, яка закінчилась 1686 року.
У нас зводять передачу Київської митрополії Москві до банальних 200 золотих червінців і 120 соболів, що їх Москва дала Константинопольському патріарху Діонісію IV. Але проблема глибша і має політичний присмак. Пригадаємо її коротко. У 1654 році українське духовенство відмовилось присягати Москві. До Москви на переговори їздила духовна місія на чолі з богословом Інокентієм Гізелем, але вони теж нічого не підписали. Проте не обійшлося без, по-сучасному сказати, промосковської колони в Україні. І цими агентами впливу в Україні були гетьман Лівобережної України Іван Самойлович та його сват Гедеон Святополк-Четвертинський з роду Рюриковичів. У 1684 році луцький єпископ Гедеон, рятуючись від поляків, утікає на Лівобережжя. І. Самойлович сприяє йому стати митрополитом Київським і всієї Русі. В 1685 році Самойлович скликає собор, на який не з’являється майже все вище духовенство. Осередком опозиції цьому собору стає Києво-Печерська лавра.
Дозволу на проведення собору Константинопольський патріарх не дав. Але собор відбувся і вірні люди Самойловича обрали Гедеона митрополитом. Та щоб стати повноправним керівником, а не місцеблюстителем митрополичого престолу, потрібне було висвячення в Церкві-матері. Вона ж, враховуючи трудний шлях до Константинополя, задовольняє претензію Москви на висвячення Київського митрополита і Гедеон їде на висвячення до Москви. В листопаді 1685 року Московський патріарх Яким висвячує Гедеона на Київський престол. Підкреслюю, що робилося це за дозволом Вселенського патріарха, але московський патріарх бере присягу від Гедеона «під послушанням у Константинопольського патріарха не бути і з-під його пастирства, за віддаленістю путі, відстати». Так на чолі української церкви став агент впливу Москви.
На завершальному етапі цієї «оборудки» постає європейська політика. У той час проти Туреччини почав складатися християнський військовий союз (Польща, Австрія, Венеція) — і Стамбул боявся приєднання до цієї коаліції Московії. Цим і скористалася остання. Московський дяк (чиновник вищого рангу) Нікіта Алексєєв пообіцяв турецькому візирю не приєднуватися до війни проти Туреччини, а як плату зажадав сприяння в передачі Української церкви Москві. Бо сидячи на Фанарі, Константинопольський патріарх був «у кишені» турецького султана. Після такої угоди з Московією турецька влада змусила Діонісія IV передати Москві Київську митрополію з усіма її єпархіями. У травні 1686 року Діонісій IV видав грамоту про передачу Київської митрополії Московському патріархату. Є також версія, що ніякої грамоти Діонісій IV не давав, а написав шість листів: два — московським царям Петру та Івану і по одному — Московському патріарху, митрополиту Київському і всія Русі, гетьману І. Самойловичу, руському (тобто українському) народові. Аж тут появились кляті червінці та соболині шкури. У цих листах Діонісій обгрунтовував передачу Київської митрополії у тимчасову юрисдикцію, зберігаючи за митрополитом Київським і всія Русі титул «екзарха Вселенського патріарха», але Москва цього не дотримувалась.
Так усупереч восьмому правилу III Вселенського собору, яке забороняє приєднувати самостійні церкви до іншої церкви, Московія приєднала Українську церкву. Це зробила тільки Московська церква, бо коли Антіохійська захотіла приєднати до себе Кіпрську, то Константинополь цього не допустив і було прийнято на соборі згадане правило. Отримавши Українську церкву, Московія не дотрималась обіцянки, даної туркам, за що візир був повішений, а патріарх Діонісій IV позбавлений у 1687 році патріаршого престолу. Але церковну автономію так і не вдалося повернути. З того часу на Фанарі постійно говорили, що руські єпархії, які станом на 1589 рік входили до Київської митрополії, це юрисдикція Вселенського патріархату. Яскравий приклад — надання на цій підставі автокефалії Польській православній церкві 1924 року і Православній церкві України в нинішній час.
Отож підкупом і обманом заволоділа Москва Українською церквою в 1686 році. На нашій землі запанувало московське православ’я. Роль і місце його були визначені в тричленній формулі «самодержавие, православие, народность», що стала кінцевим продуктом внутрішньої еволюції візантійського православ’я на російському грунті і яка найбільш адекватно виражала суть московського деспотизму. Московське православ’я — це цареславіє, його основна суть — цезаропапізм, тобто обожнення світської влади: царя, вождя, генсека, президента, взагалі правителя. «Русский идеал — это взаимное проникновение церкви и государства», — писав відомий російський релігійний філософ Л. Карсавин.
Чи має московська церква Томос про авктокефалію? З певністю можна твердити, що не має. Адже його ніде не демонстрували. Більше того: відомо, що в травні 1589 року патріарх Єремія ІІ та єпископи, які його супроводжували, змушені були підписати документ про утворення Московського патріархату, так званий «акт утворення». Але синод Константинопольського патріархуту його не затвердив. Нещодавно в одній із передач на телеканалі «Прямий» ведучий Матвій Ганопольський заявив, що РПЦ має Томос від… Сталіна. Це, звичайно, був жарт, але в ньому є частка правди. Суттєві зміни у взаємовідносинах церкви і радянської держави сталися в роки німецько-радянської війни. Суспільно-політична ситуація, яка склалась після початку війни, змусила Сталіна відновити церкву. Її широко використовували для патріотичної діяльності, збору коштів для фронту. По-друге, треба було щось протиставити німцям, які на окупованій території відновлювали церкви. Нарешті треба було враховувати міжнародний резонанс. Дуже впливова на Заході англіканська церква в 1943 році хотіла прислати свою місію в Москву, щоб вивчити стан релігійної свободи в СРСР і надати допомогу Червоній армії. Сталін мав потребу в такій підтримці і вирішив до зустрічі підготувати щось на зразок «потьомкінських сіл», але на релігійному грунті. Він терміново викликав трьох членів синоду РПЦ: митрополитів Алексія (майбутнього патріарха), Сергія та Миколая і поставив їм завдання: в найкоротший термін зібрати собор та відновити патріаршество. Сталін обіцяв передати РПЦ низку храмів і монастирів. Коли митрополити заявили, що на це потрібен час, бо багато ієрархів у тюрмах і концтаборах, то Сталін кинув їм таку фразу: «Я прошу вас сделать это в большевистские сроки!» Терміново було зібрано собор і вибрано патріарха з титулом «Патріарх Московський і всія Русі» (Патріарх Тихон у 1918 році після відновлення патріаршества мав титул «Патріарх Московський і всієї Росії»).
Ось такою церквою є нинішня РПЦ, яка на крові українських автокефалістів і греко-католиків творилась в Україні.
Павло СЛИВКА, історик.
м. Тернопіль.
Фото з вільних джерел