— Коли я вперше приїхав у Тернопіль, був вражений. Це було для мене місто-музей. Сам я зі cтолиці республіки Калмикії — Елісти. Там такої архітектури не було, — каже заслужений художник України, нині тернополянин Микола Пазізін.
Ми зустрічаємося в центрі, спускаємося Листопадовою. Підходимо до вулиці Соломії Крушельницької. Поки йдемо, пан Микола пригадує:
— Тридцять років тому отримав творчу майстерню у мікрорайоні «Новий Світ». Тепер це місце вже стало мені рідним. Пригадую, як їхав із масиву «Сонячний» до зупинки «Шостий магазин», потім пересідав на інший транспорт, щоби вийти на зупинці якраз біля майстерні. Тепер мені смішно, що чекав, аби проїхати дві зупинки. Хоча завжди був із багажем: полотнами, підрамниками, матеріалами…
Піднімаємося живописною вулицею Якова Головацького — ліворуч величний будинок з оригінальним шпилем, на фасаді зазначено рік спорудження — 1910. На тій же стороні вілла зі скульптурою Божої Матері та маскаронами.
Запитую пана Миколу, що йому подобається на Новому Світі. Він задумується:
— Подобається те, що нині зникає. Ще тридцять років тому мікрорайон був зовсім інший. Його дух творили приватні будиночки. В мене на очах зносили хатки на вулиці Академіка Горбачевського, на їхньому місці побудували дитячий садочок… Будиночки стояли стіною до стіни, і та вуличка була дуже особлива. Коли почали зносити їх, відкрилися живописні внутрішні дворики. Тоді провів кілька днів, змальовуючи цю зникаючу красу.
Виходимо на вулицю Академіка Гнатюка. На ній вціліла забудова ХХ століття. До речі, названо вулицю не просто так — Володимир Гнатюк зупинявся у будинку №5. Йдемо далі, Микола Пазізін захоплено показує на металеві огорожі.
— Ви знаєте ще якусь вулицю у Тернополі, де стільки різноманітних старих огорож? Подивіться, всі вони ковані, ручної роботи. І всі неповторні! Коли йшов нею із Віктором Ющенком, він сказав: «Це ж музейна вулиця». Я не одразу зрозумів, про що йдеться, відповів, що вулиця Музейна в центрі. «Ні, подивіться направо та наліво, — і вказав на огорожі. — Все забрав би до себе, бо через кілька років повикидають…» Він мав рацію. Ось тут доглянута огорожа, а тут розвалюється підмурівок. Цікаво, чи довго вона ще так простоїть? І де буде? На смітнику. Бо, звичайно, простіше поставити сітку. Бачите, колись кожен хотів зробити не гірше, ніж у сусіда, і щоби не повторитися. Усе робилося з любов’ю, люди розуміли, що тут житимуть вони, їхні діти…
Зрештою, музейною цю вуличку роблять і будиночки — чи не кожен має цікаві декоративні елементи, хай скромні, але такі, що вирізняють з-поміж інших.
— Як же вони контрастують із сучасними безликими «коробками», або тими, де власники вже встигли утеплитися та знищили ліплення, — скрушно констатує співрозмовник.
Мовчки розглядаємо ще один утеплений будинок, модернізований до одноликості. Пан Микола каже:
— Декоративні елементи збивають, стіни утеплюють… Так будиночки, а разом із ними район втрачає свій привабливий та самобутній вигляд. Ось тут, де нині багатоповерхівка, був хлібозавод, і аромат свіжоспеченого хліба чувся по всьому Новому Світі, особливо пахло вночі. Коли пояснював, як знайти мою майстерню, жартував — за запахом… Вона ж ось тут, одразу навпроти. Будинок, де вона розташована, звели на початку ХХ століття. А поряд із ним — ще один, майже ідентичний. Шкода, що його вигляд уже добряче змінено — зникла оригінальна брама, цікавий балкон переробили, вставили пластикові вікна. А це ж пам’ятка архітектури місцевого значення. Для того аби щось у ній поміняти, потрібно отримати дозвіл. Але ж більшість людей навіть не знає, що їхній будинок — пам’ятка, тому з чистим серцем робить, що хоче. А ті відомства, котрі мали б контролювати стан таких будинків, просто закривають очі. Люди продовжують робити так, як їм зручніше, так, щоби було швидше й простіше, та ще й аби не гірше, ніж у сусіда… В такому оточенні росте нове покоління. У них немає естетичних орієнтирів. Вони виростають серед сірості «коробок».
Минаємо вулицю Котляревського, виходимо до перетину Броварної та Полковника Нечая. Підходимо до будинку 35. З ним пов’язані місцеві легенди, і час від часу з’являються нові історії про його «містичність» чи «проклятість». Мабуть, до такої уваги спричиняється вигляд будинку — він має нетипову для тернопільської забудови півкруглу бічну частину, стоїть осібно. До речі, на ньому є дві таблички: одна сповіщає, що розташований на вулиці Броварній, а друга — що на Набережній.
А ось про навколишні будинки історій не вигадаєш, бо всі вони однакові… Співрозмовник каже:
— То тепер старих будиночків одиниці, а тридцять років тому були одиниці новобудов. Хіба нині Новий Світ має вигляд старого мікрорайону? Ось там дев’ятиповерхівка, там дев’ятиповерхівка, сучасні будиночки за височенною огорожею. Вона ж перекриває освітлення. Ці високі паркани багато чого розповідають — якщо такі ставлять, значить, якась недобра в нас атмосфера.
Ми проходимо вулицею Набережною, і пан Микола розповідає, що колись вона теж була забудована приватними будиночками:
— Якось знайомий запропонував мені зібрати в нього липовий цвіт. Яке ж то було дерево! Ту липу посадив ще його прадід. А де нині всі ці старі дерева? Біля пивзаводу була гарна алейка. Тепер нема. Є новий високий паркан… Напередодні святкування 450-річчя Тернополя виділив максимум часу, щоби намалювати старе місто, передусім Новий Світ. Шкода, що нині ці роботи не затребувані. Так зникає мотивація працювати над такими темами. Чомусь немає навіть сайту, де були б зібрані художні роботи про місто. А скільки можна малювати, коли просто складаєш малюнки?
Прощаюся із Миколою Пазізіним.
— Оце все, що ми нині бачили, залишки старого Нового Світу. Більшість і будиночків, і дерев просто зникла. Особисто для мене це катастрофа. Я дуже чутливий до архітектури. І, мабуть, нині найактуальніше запитання для всіх нас, кому не байдужа історія міста: як продовжити життя того, що залишилося від старого Нового Світу?
Ілюстрації: роботи Миколи ПАЗІЗІНА.