Славний шістдесятилітній ювілей нині відзначає багаторазовий переможець і призер чемпіонатів
України та області з багатьох (аж ніяк не тавтологія) видів спорту серед атлетів із вадами зору, провідний фахівець тернопільського регіонального центру «Інваспорт» Василь Горобець. Напередодні під час спілкування з давнім другом-товаришем, іменинником він хіба за одне переживав: аби його особисте свято розділила найрідніша в світі людина — мама.
На жаль, не судилося. Господньою волею Михайлина Михайлівна, яка в далекому нині 1959-му минулого століття благословила на світ, за влучним висловлюванням самого ювіляра, в «санаторії» колишньої Комі АРСР, куди сімнадцятирічну дівчину з Дітківців нині Зборівського району вислали через наклеп відбувати 25-річне ув’язнення, дев’ять днів не дочекалася до знаменної для сина дати, відійшовши у засвіти на 89-му році життя.
Тож, Василю Андрійовичу, пом’янувши сьогодні маму, передусім згадайте про те, що вона, як ніхто інший, гордилася вашими спортивними досягненнями. Бо ж виносила на руках не тільки немовлям, а й тоді, коли ви 23-річним потрапили в Улан-Уде, де проходили військову службу, в страшну дорожньо-транспортну пригоду, після якої чотири місяці пролежали нерухомо на лікарняному ліжку з важкою черепно-мозковою травмою і повністю втраченим зором.
Лишень завдяки її старанням і чарівнику військовому лікареві-полковникові тодішній старший лейтенант, авіаційний технік зумів піднятися на ноги, частково відновити зір. А пізніше — і повернутися до активного способу життя. І допомогли в цьому, без сумніву, заняття фізичною культурою та спортом. Уже після повернення з Бурятії в рідні краї (родина оселилася в Залізцях Зборівського району) Василь Горобець якось дізнався, що в Тернополі організували центр для занять фізичною культурою і спортом інвалідів. І вже дебютний його виступ на змаганнях людей з особливими потребами увінчався ефектною перемогою.
Як нині пам’ятає той день — 10 лютого 1996 року. Кремезному 37-річному чоловікові сили ні в кого не було потреби позичати. Тож на турнірі рукоборців йому не було рівних ні в своїй ваговій категорії, ні в абсолютній. На самобутнього богатиря не міг не звернути увагу керівник тернопільського «Інваспорту», нині заслужений працівник фізичної культури і спорту України Олег Степанович Юзчишин. Запропонував спробувати свої сили і в інших видах, які культивувалися в центрі. А ще через рік, переконавшись і в організаторських здібностях Василя Горобця, запропонував йому відповідальну посаду в «Інваспорті».
Відтоді і крокують нога в ногу зі старшим товаришем, якого безмежно поважає, з іншими працівниками «Інваспорту». З тією хіба різницею, що колеги організовують заняття підопічних центру, тренують їх, а Василь Горобець ще й надихає особистим прикладом. До отієї першої золотої медалі додалися ще 140 різного гатунку з обласних та всеукраїнських змагань.
Неодноразово ставав переможцем і призером чемпіонатів України з футзалу, голболу і ролінгболу (ігрові види спорту для людей із вадами зору), пауерліфтингу, в якому шість років підряд оновлював вітчизняні рекорди у ваговій категорії до 110 кілограмів, легкої атлетики, дзюдо, армспорту. Хіба з міжнародних змагань медалі привезти не вдалося. Хоча і був шанс у 1999 році, коли збірна України з футзалу на першому для себе чемпіонаті Європи відразу вийшла до фіналу. Однак команду зняли через несплачений вступний внесок.
Здається, ні про що не забув. Як і не забув запитати у Василя Андрійовича, чи в шістдесят не час задуматися про припинення активних виступів і перехід на тренерську роботу.
— Нізащо, — відповів ювіляр. — Допоки відчуваю в собі сили, і на поміст виходитиму, і в сектор для штовхання ядра. Та й на руках з усіма охочими готовий поборотися.
З роси і води Вам, імениннику, в цей нелегкий для Вас час.
На фото: Василь ГОРОБЕЦЬ під час виступу на чемпіонаті України з пауерліфтингу.
Фото з архіву ювіляра