Колектив газети підготував для вас добірку віршів, присвячених темі Майдану, що вийшли з-під пера Лілі Костишин.

А редакційний ансамбль озвучив пісні, звучання яких нам щоразу нагадує про події 2013-2014 років.

Пливе кача по Тисині, пливе кача.

Пливуть труни над Майданом. Серце плаче.

Бо у кожній з домовин — чиясь дитина.

У жалобі незагойній Україна.

Матерів земних Небесна обіймає —

Вкотре люди її Сина розпинають!

Із очей пречистих скапує сльозина.

Діва знає, як це — втратити дитину…

Милий Боже… Що ж це, Боже, за страхіття?!

Двадцять перше поза вікнами століття!

Як же можна на дітей здіймати зброю?

Як же можна відбирати в люду волю?

Чи ж не матір цих двоногих породила?

Чи вона поміж людьми їх не ростила?

Чи ж тих «беркутів» жорстоких і безликих

Десь висиджувала хижа беркутиха?

…Потьмянів пречистий лик святої Діви,

Бані храму од жалоби потьмяніли.

Плачуть воском жовті свічі. Серце плаче.

Пливуть труни над Майданом. Пливе кача…

***

Сльоза, мов куля, пропекла граніт.

У серці мами закровила рана.

Її синочку буде двадцять літ

На віки вічні в пам’яті Майдану.

Назавжди буде юних двадцять літ…

Болітиме довіку в мами серце.

Тоді її синочок з дому втік.

Якби знаття, що вже не повернеться.

Лиш телефоном гаряче сказав:

«А як інакше, коли гинуть люди?

У вічі як дивитимусь синам?»

Якби ж знаття, що тих синів не буде…

Він ангелом здійнявся до небес,

Крилата сотня прийняла героя.

В рамена мамі вріс жалобний хрест,

А замість серця б’ється згусток болю.

***

Димить Майдан. Палають шини. Брудно.

Стовпами сажа в піднебесся б’є,

А жінка в дорогій розкішній шубі

Бруківку хлопцям справно подає.

 

Приїхала з роботи на Хрещатик

Довідатись, чим треба підсобить.

А тут таке… Коли передягатись,

Як на вагу життя кожніська мить?

 

«Побійтесь Бога, пані! Йдіть додому.

Бо вашій шубі буде тут гаплик».

«Не переймайся, сину. Я потому

Її нарешті викину в смітник.

 

Аби лишень прорватися, мій любий.

Відстоїмо країну — буде все.

Заробимо собі іще на шуби…

Ти тільки, сину, бережи себе».

***

Золотоверха совість України —

Михайлівський славетний монастир

Не став перед катами на коліна,

Синів у древніх стінах прихистив.

 

Забили дзвони. Вперше голосили

За вісім незапам’ятних століть:

Виходьте, люди! Гине Україна!

Покиньте все і на Майдан спішіть!

І потягнулись річища народу,

Зійшлися сотні, тисячі киян —

Й орда новітня відступила сходу,

Бо нація повстала з-під ярма.

А потім попід мурами товстими

Лежали закривавлені тіла.

Гірка жалоба у дворі святині

Із кожної щілинки проросла.

Крізь стогони поранених молитва

Возносилась до неба зі слізьми.

І вкотре молоді семінаристи,

Мов ангели схилялись над людьми.

У келії маленькій на колінах

Старий монах вичитував Псалтир.

Втирав сльозу стражденній Україні

Золотоверхий древній монастир.

Бо і вона з пораненням у душу

Стояла у притворі, як свіча,

Оплакуючи молодих і мужніх,

Закутавшись в незміряну печаль.

А нині на високих древніх банях,

Де сонечко міниться у хрестах,

Небесна Сотня в лицарськім убранні

Небесну зброю чистить на вітрах.

Фото Миколи Василечка