Коли мені представляли В’ячеслава Гармаша, одного із впізнаваних творців популярного телесеріалу «У пошуках істини», перше, що вирвалося з моїх вуст: «То ви не в Росії, а в Україні?!» Молодий кінорежисер аж розгубився: «Це найдивніше запитання, яке я почув у Тернополі. А чому мав би там бути?» «Та дивлюсь останнім часом ваші фільми, а вони всі ідуть російською. Ось і подумала, що ви вже там працюєте», — кажу. В’ячеслав розвів руками: «Моєї вини у тому немає. А з моїм прізвищем і моїм родоводом про Росію й мови не може бути». Ми домовилися зустрітись у редакції — і це було дуже цікаве знайомство.

— В’ячеславе, розкажіть, як з’явився проект «У пошуках істини»?

— О, це вже достатньо давня  історія.

— Але він дуже живучий. Його з цікавістю дивляться, думаю, мільйони людей.

— Живучий, бо просто ще не з’явилось альтернативи. Ми завершили його знімати ще в 2011-му. Тобто вже майже вісім років тому. А як з’явився? Я закінчував магістратуру інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. І так сталося, що познайомився з продюсером телеканалу СТБ Галиною Пірютіковою. З’ясувалося, що в каналу було бажання створити якесь історичне шоу. А мені історія була не чужою, бо дотичний до неї ще з дитинства. Батько — ходяча історична енциклопедія — водив мене Києвом і розповідав багато давніх історій про рідне місто. Ми з ним ще лазили по тодішніх руїнах Михайлівського Золотоверхого собору, і тато бідкався, яку красу підірвали нелюди…

Зійшлися на тому, щоб створити серію фільмів з історичного минулого України. Спробували написати і зняти пілотний проект. З другої спроби все вийшло. Це була програма про Аттілу. Ми навіть їздили на острів Зміїний знімати. Так усе розпочалося. Робота над «пілотами» стартувала в 2006-му, а перший ефір був восени 2007-го. Тобто ми відпрацювали п’ять років, п’ять сезонів і зняли рівно сто програм.

— А хто працював в архівах, писав сценарії до них?

— Телебачення — це фабрика, величезне виробництво. У нас був достатньо великий штат, щонайменше чоловік тридцять. Були журналісти, які їздили на місця, знаходили інформацію. Були сценаристи, котрі все це укладали, писали сценарії. Ми як знімальна група приїжджали згодом на місце, більше спілкувалися з експертами, істориками, щось ще дознаходили. Це був достатньо великий шмат роботи, але дуже цікавий.

— Напевно, і тому, що багато фільмів — це, по суті, новопрочитання, те, чого нас не вчили і не розповідали. І це треба було знайти, вивірити. Перший фільм проекту був про Аттілу, а завершальний, сотий, про кого?

— На жаль, завершався проект фільмами про радянський період: всі оті НКВС, Сталіни, партії… В якийсь момент вони мені вже так набридли, але довелось робити.

— Фільми «У пошуках істини» йдуть досі, їх цікаво дивитися навіть удруге і втретє. Росія їх переклала. Це якісь піратські копії чи наші давали на це дозвіл?

— Усі права належать  телеканалу СТБ. Наскільки мені відомо, проекти продавалися в Росію: петербурзькі канали закупляли і загальнонаціональні. Купували фільми й Ізраїль, Польща… Що я бачу зі свого боку: справді, в інтернеті, зокрема в Yutubi, неможливо вже знайти оригінальні наші фільми, вони всі дубльовані російською мовою. Очевидно (це моя така здогадка), на це була певна домовленість між правовласниками.

— І ті переклади зроблено так, щоб якомога менше було видно, що це український продукт. Там, де згадується Україна, так усе приглушено, притишено…

— На жаль, це культурна війна.

— А після закриття проекту чим займалися?

— Завжди був з креативного боку процесу, з творчого. Мені захотілось пізнати телеіндустрію в цілому, щоб намалювати собі загальну її картину. Особливо було цікаво, як будується місток між творчістю і бізнесом. І навчатися цьому хотів там, де телебачення найбільш розвинене. Подався на грант Фулбрайта (це флагманська американська освітня програма під егідою їхнього президента), виграв його і поїхав у Штати здобувати другу вищу освіту. Так само телевізійну, але за спеціальністю «телевізійний менеджмент». А коли повернувся в Україну, то потрапив фактично в революцію. Ми кинулися з моїми партнерами-українцями, з якими познайомився в Нью-Йорку, знімати Майдан. Цей фільм ще не вийшов, він доводиться до кінця. Але цього року, сподіваюся, ми його побачимо.

— Тепер, наскільки знаю, вас захопило кіно. Ви вже привозили в Тернопіль свій короткометражний фільм. На телебаченні вам тісно стало?

— Після Майдану я ще повернувся на СТБ, працював над деякими проектами. Але уже зріло бажання перекваліфікуватися в кіно, що й було зроблено. Окрім того, займаюся викладацькою роботою: в Національному університеті імені Карпенка-Карого читаю лекції телеведучим. Провів проект українізації телеканалу СТБ і медіагрупи «Старлайт медіа», коли вийшов відповідний закон, а всі ж ведучі були російськомовними, довелось їх переучувати в контексті вимог сьогодення.

— У кіно вже маєте якусь свою філософію чи ще шукаєте її?

— Створив мистецький рух «Маніфесто 18». 18, бо він народився у 2018 році. Ми ще не дуже відомі, бо тільки починаємо, але в нас є певна філософія, навколо якої гуртуються молоді автори кіно. Ми переконані: сучасне кіно вимагає авторства, тобто, хто пише сценарій, той має його і втілювати — від зародження ідеї до її візуальної реалізації. Цією філософією я надихнувся від Голлівуду: там відчули, що авторство перетворює кіно на мистецтво. А кіно — це ж бізнес на мистецтві. Часто про це забувають, роблять з кіно лише бізнес.

Мета нашого руху — дати розуміння, що авторське кіно — це не синонім артхаузу чи фестивального кіно, воно цілком може бути комерційним і глядацьким. Через авторський підхід можемо віднайти справжнє обличчя українського кіно. Ми всі знаємо, що таке американське кіно, французьке, навіть шведське. А от що таке українське кіно, сказати поки що складно. Бо воно намагається копіювати то одних, то інших, а свого обличчя ще не має. На нашу думку, воно з’явиться, якщо розвиватимемо авторський підхід.

— А про що буде ваш перший повнометражний фільм? Знаю, ви вже працюєте над ним.

— Це моя рефлексія на події 2014 року. Там війна, тут — Київ. Головний персонаж, телеведучий, у стані абсолютної розгубленості. Туди пішли добровольці, а він ніколи нічого спільного не мав зі зброєю, ні з чим мілітаристським. Але така ситуація, що треба приймати якесь рішення. І ти ніби себе не знаєш, не відчуваєш, не розумієш. Я пам’ятаю цей стан, коли ми ходили вулицями і всі чоловіки зазирали один одному у вічі — й бачили цю розгубленість. І мій головний герой теж перебуває в цьому стані. При тому життя триває. Нікуди не дівається закоханість, якісь побутові бажання. Але все це пропускається крізь призму війни і таки треба вирішувати, чи брати автомат і йти на фронт, чи тікати, чи не робити ні того, ні іншого. Мій герой свій вибір робить.

— Ви не раз бували в наших краях. Що приводило вас на Тернопілля?

— У 2006-му ми з татом проїхалися машиною, щоб побачити українські замки, а на Тернопільщині їх багато, більше, ніж у Чехії. Потім не раз робив такі подорожі з іншими людьми. З Теребовлі мій найкращий друг, тому мені приємно пересікатися з Тернопіллям. Наприкінці минулого року привозив на кінофорум свій короткометражний фільм.

— Цікаво, чи може наше місто якось появитися у вашому фільмі?

— Уже бачу картинку перед очима: я, режисер з Києва, приїжджаю в Тернопіль, працюю з вашими акторами. Щось шукаємо, пробуємо — і в результаті народжується кіно. Нехай короткий метр на початок. Можна екранізувати якусь із місцевих історій. Думаю, такі творчі переїзди — це прекрасно. Але все впирається в менеджерську ініціативу. Скажімо, творчу я можу і хочу проявити, але треба це організувати. Думаю, цим могла б заопікуватися держава, наші чиновники. Сподіваюся, ця картинка не залишиться лише в моїй уяві, що вона може реалізуватися.

— Ще кілька слів про себе: ви — киянин?

— Так, у четвертому чи навіть п’ятому поколінні. Прізвище моє Гармаш походить з Микитинської січі. Вона нині лежить під водою в районі Нікополя. Та частина сім’ї, прізвище якої я маю, прийшла в Київ звідти. А з іншого боку, по маминій лінії, родина походить з Черкаської області, теж із тих суперукраїнських країв. Радянська влада, коли прийшла, спочатку прибрала Черкащину з мапи України, щоб і згадки не було. З таким походженням я ніяк не міг би перебратись до Росії. В мене є своя земля і своє глибоке коріння в ній.

— Наскільки я зрозуміла, тато ваш історик. А мама хто за фахом?

— Спортсменка, майстер спорту з фехтування. Моє дитинство проходило в спортзалах, у роз’їздах. З двох років мама вже віддавала мене у спортивні табори. Тож маю перший дорослий розряд з фехтування. А в батька історія — це хобі, він все життя пропрацював будівельником. Тепер, з виходом на пенсію, прийшов туди, куди завжди прагнув.

— Чи маєте вже власну сім’ю?

— Так, я одружений, став батьком: синові невдовзі виповниться півроку. Дружина теж людина творча — цирковий режисер, креативний продюсер. Ми, коли одружились, не раз обговорювали, як воно буде в сім’ї, особливо коли з’явиться дитина. В домашніх справах ми не дуже, багато часу віддаємо роботі. А потім я сказав: «Не хвилюйся. Це як нова подорож, в яку ми вирушаємо. Тільки  треба триматися разом — і все буде добре». Так воно і є. Сімейне життя — новий і дуже цікавий поворот у нашій долі.

— На цій оптимістичній ноті дякую вам за інтерв’ю. Усіх гараздів вашій сім’ї, нових творчих успіхів. Хай ваші художні фільми заживуть такої ж популярності, як і документальні «У пошуках істини».

Галина САДОВСЬКА.

Фото Валентини БАЦИ