Цими днями, під час «Мистецького фестивалю «Ї», письменник і художник, народжений у Тернополі, а нині киянин Анатолій Дністровий презентував свій новий роман «Б-52». Захід вів літературознавець і літературний критик Ростислав Семків, до речі, теж уродженець нашого міста. Зі сцени драматичного театру вони обговорили не тільки цей роман, а й зав’язані навколо нього речі: дидактику, відчуття часу й мови. Тож пропоную вибірку із мовленого Анатолієм Дністровим.
Про конфлікт творчості й кар’єри
Хронотоп роману «Б-52» — це до хіпстерський Київ. Головний герой веде дуже активне нічне життя — клуби, паби, дискотеки… В той період у цих закладах культовим напоєм був «Б-52». Тож для мене цей коктейль — важкий алкогольний шот — своєрідний маркер того часу. Дія роману триває до тринадцятого року та закінчується побиттям студентів «Беркутом» біля стели в Києві.
У цьому романі автобіографічним компонентом є ментальнопсихологічне. Головний конфлікт тексту — між кар’єрою і творчістю, роботою та свободою. Мені здається, для постколоніального митця, котрий не живе з творчості, ця проблема дуже складна. І тут важливо, як себе людина позиціонує. Якщо як фахівця того ремесла, з якого живе, то уявлення про неї як про митця зникає, бо в нашому суспільстві образ митця має підкріплюватись відповідною соціалізацією. Момент суспільної норми тут дуже важливий.
Мій головний герой хитається між двома несумісними світами — розум іє, що його етос — етос митця, він хоче бути драматургом, колись він непогано почав, але потім пішов кар’єрними сходинками, а це вже зовсім інша соціалізація. Він одинак, йому за сорок років, він нічим не скутий і заради літературного інтересу колекціонує досвіди жінок. І ось його життя змінюється після знайомства з анархо-феміністкою…
Про післясмак тексту Люблю, коли після прочитання тексту є післясмак, як після доброго вина. Як на мене, книжка має нести етичний посил. У мене кожний роман починається з негативу — я описую відверто некрасиве, непристойне середовище, але доводжу героя до зречення від цього середовища. Я веду людину до оптимістичного. Така література показує соціальний ліфт, це вже наочність і протиставлення — є життя гірше, є життя ліпше.
Якщо уважно читати мою прозу, то помітно, що суспільна норма змінюється на краще — ми позбуваємося багатьох одіозних і патерналістичних речей. Для мене важливо показати, як соціум виходить зі своїх проблем.
Про сімдесяті Усі шляхи ведуть до дитинства. Я тепер дуже часто думаю про Тернопіль сімдесятих років. Я був богемною дитиною — батьки були активно залучені в богемні походеньки. Пам’ятаю багато історій, приміром, як впав із плечей нині покійного Бориса Демкова, коли той ніс мене; пам’ятаю, як світлої пам’яті Ігор Герета та інші плавали на нашому човні й співали стрілецьких пісень на весь став. Можливо, у мене виникне про це якась літературна історія.
Про Тернопіль треба писати сучасникам, тим, котрі бачать і відчувають його щодня. Треба схоплювати реальність, хай навіть сюрреалістично. Місто змінюється шокуюче швидкими темпами. Коли на початку двохтисячних писав «Пациків», дія яких відбувається в дев’яностому, виходив у місто кілька разів, приглядався, вивчав — і зрозумів, що все докорінно змінилось. Тернопіль став зовсім іншим. По суті, ми втратили місто дев’яностих — і я не тільки про архітектурний образ, а й про мову, звички, абсолютно все…
