Майже півстоліття він учителював у рідному Старому Олексинці на Кременеччині. Це було ще тоді, коли навчальний рік завжди завершувався 25 травня. А цьогорічного 25 травня завершився земний шлях Учителя. На 76-му році обірвалося життя Григорія Омеляновича ШЕГЕРИ — відмінника освіти України, краєзнавця, художника, члена Національних спілок журналістів і письменників України, почесного мисливця України, капітана ракетних військ у відставці. В останню дорогу покійного проводжали сумним дуетом шкільний дзвоник і церковний дзвін. Бо школа й храм усе життя були його крильми.
Григорій Шегера народився 18 травня 1943 року, закінчив Староолексинецьку школу, Кременецьке педучилище. З четвертого курсу його призвали до армії. Служив на Кубані. Там екстерном склав іспити за курс училища. Відтак закінчив факультет журналістики Львівського університету ім. І. Франка, історичний факультет Луцького педінституту ім. Лесі Українки.
У творчому доробку Григорія Омеляновича — два романи, шість повістей, понад тридцять оповідань і новел, казки й оповідання для дітей, збірка пісень для церковного хору, краєзнавча розвідка «Старий Олексинець у коротких історичних нарисах, переказах і легендах», монографія «Староолексинецька благодатна ікона Божої Матері»…
Григорій Шегера був постійним автором нашої газети, зокрема «Калини», і журналу «Літературний Тернопіль». Двічі перемагав у конкурсі «Жіночі історії», став лауреатом премії «Літературного Тернополя» в номінації «Проза»…
І це тільки дещиця сліду, що залишив його по собі Григорій Шегера. Але мені не вистачає слів, аби передати важливість того, що залишив цей чоловік у моєму серці. Не боюся бути суб’єктивною, бо напевне знаю: дуже багато людей, чиї життєві стежки пересікалися зі стежкою покійного, зрозуміють, про що йдеться.
Ми познайомилися майже 15 років тому. Після першої зустрічі з цим архаїчно інтелігентним, галантним чоловіком із дуже правильною життєвою філософією я сказала колезі: «Шкода, що таких чоловіків уже не виготовляють».
Відтоді Григорій Омелянович став для мене дуже важливою людиною. Коли на телефоні висвітлювалося його ім’я — мимоволі посміхалася. А на його вибачення за те, що потурбував, завжди відповідала: «Ви мене надихаєте!»
Не встигла сказати Григорію Омеляновичу, що зберігаю його листи: супровідні до матеріалів аркушики з текстами, адресованими тільки мені. Бо вони теж надихають. Уже самим почерком — дрібненьким, рівним, із красивими завитками окремих літер… Тепер так не пишуть. «Доброго, доброго Вам дня, пані Лілю, і доброго здоров’я», «…вдячний Вам за терпимість до моїх матеріалів, літературну правку і благословення їх на шпальти нашої газети», «Пробачте, що турбую Вас своїми «шедеврами», але душевна приязнь до Вас підказує мені, що Ви не осудите»…
Григорій Омелянович був взірцем у тому, як треба любити — Бога, маленьку батьківщину, свою половинку, сім’ю і людей загалом, роботу, природу, життя. Цією любов’ю дихали всі його тексти і справи. Через цю любов затятий мисливець за все життя не вбив жодного зайця. Він полював за враженнями.
А як Григорій Омелянович любив свою церкву — храм Святого апостола Андрія Первозваного, споруджений ще у 1756 році. Храм із непростою долею і благодатною аурою. Самотужки розписав його інтер’єр, оздобив, за що був нагороджений двома почесними патріаршими грамотами УПЦ Київського патріархату.
Співав Григорій Шегера в церковному хорі, писав для нього пісні. Тішився, що односельці мають змогу молитися в своїй церкві рідною мовою. Зі слізьми згадував, як у радянські атеїстичні часи ходив по лезу, бо їздив святити паску вночі до Почаєва, читав стародруки з лаврської бібліотеки…
…Востаннє ми розмовляли телефоном зовсім недавно. Григорій Омелянович розповідав про настоятеля рідного храму, протоієрея Миколу Шевчука. «Чи можна написати про нього?» — поцікавився. «Треба», — відповіла.
Але Господь покликав Григорія Омеляновича несподівано — і на письмовому столі залишився недописаний матеріал… Та я однаково його чекатиму, бо дописати, Богу дякувати, є кому. Щоправда, вже не отримаю супровідного листа з таким зворушливим «Нехай Всевишній Творець благословить кожну мить Вашого життя. Із щирою повагою — Григорій Шегера».
…Односельця, завдяки котрому про Старий Олексинець дізналися Україна і світ, прийшло провести в останню дорогу все село. Відспівували його у храмі, в який вклав стільки праці й душі, о. Микола Шевчук і рідний хор. Він виконав пісню «Червоні троянди» на слова покійного. Хористка Олена Карнаух написала вірш про його життя. Згадала в ньому й про те, як Григорій студентом пішки добирався на святвечір до мами, котра чекала сина з кутею на буряковому відварі, смак якої він пам’ятав упродовж життя. Думається мені, що тієї морозяної ночі Господь захопився синівською любов’ю хлопця і поблагословив його плідним довголіттям.
…Від усіх читачів нашої газети, від авторів «Калини» висловлюю щирі співчуття дружині покійного Вірі Романівні. Наступного року вони з чоловіком могли б справити діамантове весілля — 60-літній подружній ювілей. Не судилося. Співчуваємо дітям, внукам і правнукам, усій родині й усій громаді. Григорій Омелянович прожив довге й гідне життя. І Господь забрав його у благодатну повеликодню пору, коли двері Царства Небесного відчинені. Але на землі поменшало любові…
Ліля КОСТИШИН.
Фото з вільних джерел