Невдовзі після так званих «щасливих » вересневих днів 1939 року «визволення» західних областей України від польського поневолення розпочались поодинокі арешти енкаведистами кращих синів і дочок Галичини та Волині. Але вже в 1940 р. — на початку 1941 р. вони стали масовими. Пішла в хід «радянізація», набирає чинності сталінська конституція з усіма нормативними актами більшовицької тоталітарної системи, жорстким насиллям та арештами всіх підозрюваних в антирадянській діяльності. Першими було репресовано польських осадників-колоністів, за ними почали розкуркулення заможних селянрільників з депортацією їх у віддалені райони півночі Російської Федерації та в Казахстан. Почалося гоніння з арештами національно свідомих патріотів українців, членів та симпатиків ОУН, політичних і релігійних діячів та просто випадкових людей. Запрацювали тюрми НКВД великих та малих міст і містечок Галичини, Волині, Полісся, Буковини. І вже на початку червня 1941 року тюрми нашого краю були вщерть заповнені в’язнями. Про це свідчать такі цифри: у тюрмах Львівської області — 4591 в’язень, у Станіславській — 2511, у Чернівецькій — 2060, Луцькій — 2754, у Дрогобицькій — 3301, Тернопільської області — понад 1700. Органи КДБ мали наміри вивезти усіх в’язнів з прифронтової смуги в глиб території СРСР, але блискавичний наступ німецьких військ спричинив панічний відступ Червоної армії з теренів Західної України.
23 червня 1941 року Нарком держбезпеки України отримує директиву з Москви за підписом Берії про розстріл в’язнів, звинувачених у причетності до ОУН, контрреволюційної і шпигунської діяльності, за зраду батьківщини. Каральна машина НКВД запрацювала дуже швидко. За короткий час садисти нелюдськими методами стратили більше 22 тис. в’язнів у тюрмах Львова, Золочева, Дрогобича, Стрия, Самбора, Станіславова, Луцька, Рівного, Дубна, Ковеля, Чернівців, Перемишля, Тернополя, Чорткова. Більшість із в’язнів були українці, тільки незначний відсоток — інших національностей.
Нестор Мизак у книжці «За тебе, свята Україно» описує спогади очевидців про те, що в’язнів страчували в камерах, щоб не було чути передсмертних криків жертв, а також під шум двигунів автомобілів і тракторів. Часопис «Тризуб» Чортківської округи (№4, 07.08.1941 р.) описав жахіття знущань над жертвами в Чортківській тюрмі: багато трупів мали відрізані вуха, видовбані очі, жінки з відрізаними грудьми, вирваними носами, відрізаними язиками… Таке вони творили і в інших тюрмах. Як пові- домляє дослідник-історик О. Пагіря (часопис «Історія», №6, 2016 р.), у тюрмі міста Самбора люди були помордовані жахливими способами, які важко передати словами: у роті ганчір’я з піском, нігті попідрізувані, на обличчі шкіра пошматована смугами, очі повиколювані, повибивані зуби, у жінок розпорені животи, вирвано жмутами волосся…
Окремо слід розповісти про злочинний акт у Заліщиках на залізничному мості, що трапився 7 липня 1941 року. В’язнів із тюрем Прикарпаття загнали у товарні вагони, задротували колючим дротом і везли на схід через Заліщики в напрямку до Чорткова. Причина повернення поїзда назад до Заліщиків невідома. На залізничній станції вагони із в’язнями перебували від двох до трьох годин під охороною. Поспішно паровоз доправив вагони з людьми до залізничного моста через Дністер. Енкаведисти вагони облили бензином і паровоз підштовхнув їх на замінований міст. Пролунав страшний вибух, котрий підняв їх над мостом у вигляд і факела. Наступної миті розтрощені вагони впали у ріку, зверху прикриті паровозом. Видовище було страшне, врятуватись не вдалося нікому, кров’ю умився Дністер, усі в’язні згоріли або втопились. У пам’ять про цю трагедію встановлено на крутому березі ріки кам’яний хрест із написом «Цей хрест є пам’яттю в’язням, що загинули влітку 1941 р. від рук НКВС, вкинут і з вагонами у воду Дністра».
Ми не маємо жодного права забувати трагічних сторінок історії нашого народу в минулому, адже вона може повторюватись. Тож хай повторюються лише світлі її сторінки, що приносили хоч недовгі, але щасливі і життєдайні перемоги. Проте й сьогодні проливається безневинна кров українських патріотів на сході, де, як і колись, катують їх і знущаються над святою землею України ненависні нам північні сусіди. Їхні намагання неодм інно вкриються ганьбою і забуттям.
С. ГРИЦЬКІВ, заслужений лікар України, почесний громадянин м. Чорткова.
