Серед професійних прощ до святині Матері Божої в Зарваниці журналістська чи не наймолодша. Лише вчетверте цьогоріч журналістська братія напередодні свого професійного свята здійснила паломницьку поїздку до святого місця. Як твердять богослови, паломництво — це особлива форма духовного життя, форма покути та зміцнення віри. І одне, й друге дуже важливе для нас, як, зрештою, для кожної смертної людини. Ритм нашого щоденного життя, специфіка роботи, відповідальність за кожне написане і мовлене слово вимагають бодай раз на рік отак зібратися у святому місці, помолитися, заглянути у власну душу, зрозуміти, що в ній не так, укріпитися у вірі. А ще — згадати тих своїх колег, які вже не з нами, чий земний лет обірвався на півдорозі, у розквіті таланту і сил.
Цьогоріч у паломницькій поїздці до Зарваниці було багато молодих журналістів, хоч переважали люди середнього віку, в яких за плечима вже десятки років професійної праці, реальний авторитет як у журналістських, так і в читацьких колах. Було і двоє маленьких прочан — дев’ятимісячна Даринка та чотирирічний Устим, яких мами-журналістки вперше везли до Зарваниці. І обоє гідно витримали цю прощу, не вередували, не заважали нікому. Даринка або спала, або спокійно розглядала все навколо, а Устим всю дорогу співав: спочатку повстанські пісні, потім Гімн України, а відтак колядки. І всі слова знав, ніде не збився. Отака симпатична малеча зростає в журналістів.
Доїжджаючи до Зарваниці, стали складати список колег, яких немає з нами. Кожен згадував своїх — і тих імен назбиралось кілька десятків. Тільки з «Вільного життя»: Микола Костенко, Петро Павлюк, Іван Гермаківський, Іван Єлагін, Людмила Овсянна, Данило Теличин, Павло Таран, Любов Рибак, Володимир Сушкевич, Богдан Проник, Микола Добровольський… І добре зробили, що склали той список. Коли після служби Божої біля каплички Юрія Переможця молились за упокій журналістів, що відійшли у засвіти, молились не назагал за всіх, а поіменно за кожного. Священник пообіцяв ще якийсь час молитися за них: хай звеселіють їхні душі на небі.
А наші уже були немов у раю. Тепла, сонячна днина, високе небо, довколишня природа, золотоверхі храми, «Український Єрусалим», навіть повітря, яким так легко дихалось, співали осанну Господу. Відчувалося, що місце це справді святе, наповнене особливою благодаттю. Змовкали розмови балакучої братії. Хотілося просто помовчати, вслухаючись в ораторію літа, вбираючи кожною своєю клітиною цю дивовижну зарваницьку ауру.
Наша перша зупинка — «стара» церква, парафіяльний храм Пресвятої Трійці, споруджений ще в 1754 році. Поруч, на вулиці, відбувалася велелюдна служба Божа (окрім нас, того дня було ще багато паломників), тож храм був порожній і ми змогли одразу підійти до чудотворної ікони Зарваницької Матері Божої. Прикладаючись до образа, кожен просив у Неї про щось своє, сокровенне. Журналісти — плем’я людей розкованих, веселих, подеколи безтурботних. А тут усі ставали смиренними, тихими, бо кожен розумів, під ким ходимо, кому завдячуємо усім, що нам так щедро дано, на кого свої надії покладаємо.
У полудень — служба Божа в соборі Зарваницької Матері Божої, дивовижному творінні тернопільського архітектора Михайла Нетриб’яка. В соборі багато вітражів, помальований у світлі тони, він весь сповнений легкості та світла. Прекрасна акустика. Тож молитва по тих променях світла одразу піднімається до Господа. З обох боків храму — довжелезні черги прочан до сповіді. Журналісти — серед них. Багатьом здається, що Сповідь і Причастя у святому місці мають більшу вагу й силу, ніж у звичайних храмах. Та хто його знає, може, воно так і є. Лише кілька семінаристів супроводжують своїм співом літургію. Але акустика така, що ті голоси помножуються в кілька разів і наповнюють весь храм.
Священник Микола Медюх свою проповідь адресує здебільшого журналістам, говорить про відповідальність їхньої професії, про те, як важливо зважувати кожне мовлене і написане слово. Цитує Тараса Шевченка, Лесю Українку, Ліну Костенко. Наголошує, як важливо писати і говорити правду, не лукавити, не підігрувати владі, бо влада нині одна, а завтра інша, а правда має бути одна, її необхідно шукати і знаходити.
Після літургії йдемо освячувати воду до каплиці над цілющим джерелом. Отець Микола щедро скроплює нас прохолодними краплинами. Потім піднімаємося до каплиці Юрія Переможця і відправляємо панахиду за колег, що відійшли у засвіти, а відтак Хресною дорогою піднімаємось в «Український Єрусалим». Це унікальний комплекс, що відтворює культові споруди Святої землі. Тут є копії Гробу Господнього, Оливного саду, де Ісус молився перед арештом, Сходів Покаяння, якими Христос підіймався на суд до Пилата, купелі Ветезда, де оздоровлювались хворі, Вежі Давида і звичайно ж Голгофи з трьома хрестами… Отець Микола каже, що хотів би, аби це місце слугувало не фоном для світлин та селфі, а спонукало до роздумів, розважань над долею Христа і власною. Але поки що тут відбувається і те, й інше: одні уже навколішки піднімаються Сходами Покаяння (Святими сходами) та моляться на Голгофі, а інші фотографуються. Не оминаємо і ми нагоди сфотографуватись: така вже побічна функція всіх пам’ятних місць, у тому числі й святих.
Через одну з брам покидаємо «Єрусалим» і повертаємось до святині української — монастиря отців-студитів, заснованого у 1922 році стараннями митрополита Андрея Шептицького і відновленого 1993 року. Прощаємось із отцем Миколою, дякуємо йому за опіку, за мудрі настанови та щире спілкування. Умиротвореними, сповненими світлих почуттів прощаємось із Зарваницею. Солодко спить на маминих руках Даринка, і Устимкові щось не співається. А хтось уже говорить про наступну прощу… Дякуємо Тобі, Мати Божа Зарваницька, за ці світлі відчуття та емоції.
Галина САДОВСЬКА.
Фото Миколи ШОТА