На вечір-спогад «Закоханий у Тернопіль», присвячений 80-річчю від дня народження багатолітнього працівника нашої газети, заслуженого журналіста України Володимира Сушкевича (1939—2011) запросила нещодавно Тернопільська обласна універсальна наукова бібліотека. Оскільки захід розпочався в полудень, то це швидше був не вечір, а день чи година спогадів про людину, яка залишила яскравий слід в історії нашого міста.

Відкриваючи його, завідувачка відділу міського абонементу Тетяна Ковалькова зазначила: В. Сушкевич був ровесником та відданим другом їхньої бібліотеки, її першим і найактивнішим читачем. В одному з інтерв’ю він сказав, що захворів книгами на все життя. Тричі у бібліотеці проходили з ним зустрічі: «Тернопіль у стилі ретро», презентація книжки «Листи до друга» та «Бібліотека, яку я люблю». Він допомагав її працівникам організовувати книжкові виставки, ділився спогадами про улюблених письменників, зокрема Костянтина Паустовського.

І в кожного, хто прийшов на цю зустріч, були свої спогади про Володимира Леоновича. У доньки Оксани Сушкевич-Пиріг — це найперша згадка про його безмірну доброту. Тато, розповідала вона, не любив розхожої фрази «Це ваші проблеми». Він вважав, що люди завжди мають залишатися людьми, і намагався сам допомагати багатьом. Так, повернувшись із Кривого Рогу, він зайшов у гості до сестри Надії і був вражений умовами її проживання: вона з чоловіком і п’ятьма дітьми тулилися в маленьких двох кімнатках. Володимир Леонович сів і написав листа до самого Брежнєва. Там його не тільки прочитали, а й відреагували. «Невдовзі тьоті Надії дають весь перший поверх», — розповідала пані Оксана.

Щемливі історії з власного життя згадувала і моя колега Ліля Костишин. Її чоловіка Андрія, класного комп’ютерника, який тоді ще працював у нашій редакції, Володимир Леонович дуже любив. І коли той повідомив, що одружується та сказав на кому, Леонович вирішив перевірити, чи доброю дружиною буде Ліля Андрієві. І зробив це дуже делікатно: приніс їй збірочку оповідань Володимира Солоухіна та попросив прочитати одне з них — «Черешні». Йшлося в ньому про двох молодих людей, які теж збиралися одружуватися. Якось вони їхали в машині, хлопець був за кермом, а дівчина збоку смакувала черешнями та час від часу вгощала ними судженого. І тут юнак побачив, що кохана вибирає собі кращі ягоди, а йому дає гірші…

«А ти які б черешні давала Андрієві?» — запитував Сушкевич Лілю, тоді ще Лісанкову. «Звичайно, що кращі», — не задумуючись, відповіла вона. «А Андрій тобі?», — допитувався хитрий екзаменатор. «Також», — упевнено сказала Ліля. «Ну тоді я за вас обох спокійний», — поставив крапку в експерименті мудрий Соломон-Сушкевич. Коли ж у Костишиних народилася донька, він подарував їй гарне видання віршів С. Маршака з автографом: «Таку книжку дідо Влодзьо мріяв би мати в році так 1940…» Катя цьогоріч закінчила загальноосвітню школу, але ту книжку береже і досі, як пам’ять про світлого чоловіка, що її подарував.

Лікар Юрій Заводович, який вчився з Володимиром Леоновичем в одній школі, і вони зберегли теплі стосунки на все життя, згадував, що Сушкевич часто кликав його до себе погуторити: «Прийди, поговоримо по-нашому». Тобто галицькою говіркою, якою, до слова, він писав і свої знамениті «Листи до друга». Літературний критик Тетяна Дігай і досі дивується, як він, уже метр журналістики, прочитавши її шкільного вірша, сам зателефонував до школи, залишив номер телефону і попросив, щоб вона йому обов’язково передзвонила. З того й почалася їхня багаторічна дружба. Вона залишалася його захопленою читачкою, а він зацікавлено стежив, як спинається на крило її літературна муза: навчав, радив, підтримував. «Я розумію, — зазначала пані Тетяна, — що він був таким не тільки до мене, він був таким до всіх».

Для письменниці Валентини Семеняк «Тернопіль і журналістика почалися саме із Сушкевича». Філателіст Юрій Ковальков назвав три головні, на його думку, риси, притаманні Володимирові Леоновичу: надзвичайну скромність, інтелект і почуття гумору. Свою цікаву історію розповів й інший легендарний «вільножиттівець» Василь Бурма. Її можна було б назвати «Непрочитаний лист». Із Кривого Рогу, де В. Сушкевич працював тривалий час, він написав Бурмі листа. А той загубився між газетами, і Василь його не прочитав. Минуло чимало літ, Володимир Леонович уже повернувся в Тернопіль і працював у «Вільному…», але ні словом, ні півсловом не згадував про свій лист, що залишився без відповіді. Та якось Василь Бурма переглядав старі газети і натрапив на той непрочитаний лист. Прийшов до Леоновича з вибаченнями. Він їх прийняв, мовляв, тепер зрозуміло, чому лист залишився без відповіді. І додав: «А ви знаєте, що я на вас образився…» «Усі люди, як зорі, і кожен горить на своїй висоті, і кожен світить по-своєму. У Сушкевича була своя орбіта», — робить висновок багаторічний фотокор нашої газети.

Мені ж пригадувались наші розмови про літературу, кіно, театр та як він приносив нові книжки, й радив, що неодмінно варто прочитати. У 1999 році ми одночасно отримували звання заслужених журналістів України: він від «Свободи», я — від «Вільного життя». Вручав нам нагородні документи в Києві, у Маріїнському палаці, тодішній президент України Леонід Кучма.

Нині його могила неподалік могили мого чоловіка. Ще коли була жива його дружина Богдана Григорівна, ми кілька разів зустрічалися з нею на цвинтарі. Вона щоразу розповідала, яким гарним і люблячим чоловіком був її Володя, і що вона дуже сумує за ним, тож щодня приходить на його могилу. Як тільки повертається додому, то вже чекає завтрашньої зустрічі з чоловіком. Минулого року пішла у засвіти і вона. На її могилі фотографія усміхненої і щасливої жінки. Їхні знімки вмонтовані в пам’ятник так, що вони дивляться одне на одного. Тепер уже надивляться досхочу…

А от за чим довелось пожалкувати, то це за тим, що під час хвороби Володимира Леоновича зникли його легендарна колекція листівок старого Тернополя, яку журналіст збирав багато років, та колекція автографів відомих людей. Мені про це говорила ще Богдана Григорівна. А на цій зустрічі підтвердила Оксана Сушкевич. Більше того, вона сказала, що зникли й рукописи батька. «Останні його твори були майже геніальними, вони нагадували Стефаникову прозу. Але нічого не залишилось — все пропало», — із сумом сказала донька В. Сушкевича.

Веселу історію, пов’язану з Володимиром Леоновичем із його свободівського життя розповіла журналістка цієї газети Галина Ванзеляк. Було що згадати і Дарії Чубатій, і Галині Сірій, і іншим друзям Леоновича. Хтось із великих стверджував, що найкращі місця, де варто перебувати людині, це чиєсь серце, чиясь пам’ять і чиясь молитва. Володимир Сушкевич був щасливою людиною, бо залишився в пам’яті, серці та молитві багатьох із нас.

А смак і красу його впізнаваного слова, мабуть, серед тисяч інших дав відчути учасникам зустрічі актор Тернопільського академічного обласного драматичного театру імені Т. Шевченка Юрій Черненко. Він читав уривки з «Листів до друга», і вони буквально оживали, наповнювалися голосами, звуками і настроями воєнного та повоєнного Тернополя. Перегукувалися зенітки з бомбардувальниками навесні 44-го, підмітала повоєнну вулицю Валову Теодозія Рига, та покрикувала на дітвору, гомонів людськими голосами перший міський автобус, що почав курсувати від Середньої церкви до Великої Березовиці…

Перечитуйте ті живі свідчення унікального журналіста, який умів так яскраво і колоритно писати історію рідного міста. Він надзвичайно любив його, знав, пам’ятав багатьох знакових тернополян, цікаві історії з його минулого і умів про це так захоплююче писати.

Галина САДОВСЬКА.

На фото: Володимир Сушкевич, дочка Оксана Сушкевич-Періг.

Фото Василя БУРМИ