П’ятого вересня у всеукраїнський прокат вийшов художній повнометражний фільм «Заборонений» — про життя і боротьбу з радянською системою поета-шістдесятника, правозахисника, Героя України Василя Стуса. Його сценарій створили Сергій Дзюба та Артемій Кірсанов, а втілив на екрані режисер Роман Бровко. За роки української незалежності це перший художній фільм про В. Стуса. І його шлях до глядача був непростим та драматичним. Не стільки в творчому плані, скільки в намаганні одного з фігурантів сценарію прибрати з фільму згадки про свою негативну участь в долі поета-страдника.

…Пригадую серпневий день 2018-го. Ми сиділи з тодішнім головою Держкіно Пилипом Іллєнком у Тернополі, на Валовій, і за чашкою кави розмовляли про підсумки кінороку та яких прем’єр очікувати восени. А напередодні телеканали передали інформацію: з фільму про Василя Стуса вилучено епізоди суду над поетом з участю Віктора Медведчука. Він, як відомо, був адвокатом Стуса і не стільки захищав його, скільки сприяв засудженню поета. Творці фільму пояснювали цей крок задовгим хронометражем, ще якимись причинами. Звісно, я не могла не запитати Пилипа Іллєнка, як це могло статися, адже це одна з ключових сцен фільму? «З’ясовую. Якраз чекаю дзвінка з Києва», — почула у відповідь. І справді, ще до закінчення нашого інтерв’ю йому зателефонував заступник і повідомив: творці фільму визнають, що видалення цієї сцени було помилкою, і вони її повернуть. А ввечері з’ясувалось, хто спричинився до цього: адвокат Медведчука повідомив, що вони судитимуться з авторами фільму, якщо в ньому будуть «недостовірні сцени».

Цей інцидент підігрів інтерес глядача до фільму. Чимало людей йшли на прем’єру з одним і тим же запитанням: «Цікаво, чи буде там сцена з Медведчуком?» Вона справді залишилась, більше того, стала одним із трьох розділів фільму, яка так і називається — «Суд». Але прізвище так званого адвоката не називається. «Так званого», бо якщо адвокат кваліфікацію дій Стуса вважає «вірною», то який же це захисник? Автори фільму сцену суду, і це відчувається, відтворюють за протоколом суду, і безіменний адвокат, м’яко кажучи, викликає негативне враження, а його ганьби не змиють жодні судові позови про захист честі і гідності.

Фільм цікаво дивитися. Спочатку він повертає в атмосферу шістдесятих років минулого століття. (Ця частина називається «Київ»). Документальне відео відтворює їхній офіційний пафос із піснями, «как хорошо в странє совецкой жить», а ігрові сцени повертають у реальне життя, де усе під пильним оком «компетентних органів», де не тільки заборонено танцювати твіст, а й проводити вечір пам’яті Василя Симоненка, читати його вірші. А тим більше згадувати про масові поховання розстріляних НКВС на Лук’янівському цвинтарі чи виступати на захист української мови, говорити про русифікацію України. А саме за це аспірант Інституту літератури імені Тараса Шевченка Академії наук УРСР Василь Стус у 1980 році отримує свій другий вирок «найгуманнішого радянського суду» — 10 років ув’язнення в таборі особливого режиму і п’ять років заслання. (Уперше його судили в січні 1972 року за звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі, читанні забороненої літератури, антирадянську пропаганду та видання у Брюсселі своєї збірки віршів «Зимові дерева». Вирок суду теж був нещадним: п’ять років ув’язнення в концтаборі і три роки заслання).

Роль Василя Стуса зіграв артист Дмитро Ярошенко. Кажуть, він дуже подібний на молодого поета і правдоподібно передає його характер, манеру спілкування з друзями і ворогами. Ось як відгукується про цю акторську роботу шістдесятниця Маргарита Довгань, яка зі своїм чоловіком-скульптором дружила зі Стусами і нині підтримує стосунки з дружиною та сином поета-дисидента: «Велика подяка акторові Дмитрові Ярошенку, бо зіграти Василя Стуса — це треба бути самому людиною достойною і людиною з високим мистецьким духом, з мистецькою природою. Дмитрові це вдалося. Він зумів створити образ одного з найсильніших, найвеличніших людей нашої доби, проникнути в дух Василя Стуса». Щоправда, деякі критики іншої думки про цю роботу Дмитра Ярошенка, але то лише їхні міркування, бо Василя Стуса вони навряд чи знали.

Третя частина фільму найтрагічніша, хоча й з оптимістичною назвою — «Віра». Вона відтворює життя поета за колючим дротом в’язниці. Попри всі приниження, він продовжує писати вірші, навіть цілу збірку створив і назвав її «Птах душі» (такою, до речі, була і робоча назва фільму під час зйомок). Співкамерники В. Стуса намагаються передати зошит з віршами на волю, але цьому «птаху» не вдалося вилетіти за в’язничні мури, що було болючим ударом для поета. «Ви мене вже вбили», — каже він катам. У 1985-му німецький письменник Генріх Бьоль висуває творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії. В СРСР сполошились. І в табір у Пермській області Росії приїжджає полковник КДБ із Києва Віра Холод і намагається добитися від поета лояльності до радянської влади. Дисидент Василь Овсієнко каже, що персонаж цей «вигаданий». Такої ж думки й журналіст та історик Вахтанг Кіпіані. Натомість творці фільму посилаються на Левка Лук’яненка, який розповідав, що незадовго до смерті Василя Стуса хтось нібито приїжджав і поета водили до нього на бесіди. Так воно чи ні, нам важко судити, тим більше, що в твердженнях духовних побратимів В. Стуса спостерігається така розбіжність. Але ці сцени розмов утаємниченого агента з поетом тільки підкреслюють, з одного боку, незламність В. Стуса, а з іншого — ницість і підступність тих, хто його намагався зламати. Чого не скажеш про сцену «баньки», де та ж полковник Віра «виховує» начальника тюрми майора Журавльова. Її (а ще незграбну перуку Алли Горської) чи не найбільше критикують столичні кінознавці. І ніхто не подумає, що, може, в такий спосіб творці фільму хотіли показати усю потворність методів роботи агентів КДБ.

Зрештою, якщо заглянути в інтернет, яких тільки відгуків не прочитаєш про «Забороненого». Одна пані пише про «слабкий сценарій, невиразну режисуру, непереконливі акторські роботи…» Інша стверджує, що «Заборонений» «немічний з художньої точки зору», «беззубий і заштампований байопік (біографічний фільм. — Г. С.) про Василя Стуса» і взагалі «провальний» фільм… На щастя, глядач тієї критики не читає, а якщо й читає, то не особливо їй довіряє. Я була приємно вражена, бо дивилася фільм майже у всуціль заповненій залі. На «Забороненого» глядач йде охоче, його справді цікавить доля Стуса і він дізнається з фільму багато цікавого про поета-страдальця, поета-борця. Як перегукується його доля із Шевченковою! Обох люто ненавиділа система, намагалася знищити і врешті-решт вкоротила їм віку, але не зламала, не підкорила собі. І обом судилося прожити лише по 47 років.

А щодо критики, то, думаю, глядач правильно робить, що не зважає на неї. До того ж очевидно, від кого вона лунає. Від противників українського кіно, які настійно переконують, що воно неконкурентоспроможне, що жоден український фільм, співфінансований державою, не окупився, що це марна трата грошей, що краще їх віддати соціально незахищеним… Усе це від лукавого. Бо якщо будемо діяти за такою логікою, то залишимось лише зі «Сватами» та «Вуйками». Тим часом за останні роки українське кіно зробило суттєвий ривок вперед, воно впевнено виграє премії на міжнародних фестивалях, шириться світом. А головне, його все охочіше дивиться український глядач. Як твердить уже згадуваний ексголова Держкіно Пилип Іллєнко, в українського кіно незалежного періоду є «шедеври», він може назвати їх п’ять, і ще мінімум 20 фільмів, які вважає видатними. Тільки з 2014-го по 2019 рік у прокат вийшли 110 вітчизняних повнометражних фільмів. На різний смак, різних жанрів. І це не просто фільми. Вони формують український контент, повертають забуті імена, історичні події, підтверджують, що українці уміють знімати добротне кіно.

А попереду в нас цієї осені ще чимало нових відкриттів. Серед них і багатостраждальний «Чорний ворон», і «Додому», що висунутий від України на «Оскар», і «Атлантида», і «Захар Беркут»… Ми ще не знаємо, якою буде політика нинішньої влади щодо українського україномовного кіно. Тож насолоджуймося цьогорічними прем’єрами.

Галина САДОВСЬКА. 

Фото з вільних джерел