Є люди-ангели, зіткані з доброти. У їхніх грудях б’ється серце-сонце. Вони покликані Господом на землю, щоби світити ближнім і зігрівати світ своєю любов’ю. Їх, на жаль, дуже мало, але саме така людина мешкає в Семаківцях на Чортківщині. Це Стефанія АТАМАНЧУК, наша великодушна і розумна фельдшерка, наша Войтківна! Якби сходити всі околиці й опитати людей — ви не знайдете серед них такої, щоби взяла гріх на душу й сказала, що Войтківна комусь колись відмовила чи не допомогла.

Народилася Стефця 27 лютого 1945 року в Семаківцях тоді ще Білобожницького району в польсько-українській сім’ї Войтка Домініка і Парасковії Паньків. Дівчинка рано стала напівсиротою. Так сталося, що в Білобожницькій хірургії спершу прооперували апендицит матері, а за кілька днів — дочці. Мама вже підводилася, допомагала Стефі після операції, але раптом жінці стало зле й вона померла. Очевидно, через післяопераційні ускладнення. Маленька, ще слабка Стефа дві години провела в палаті поруч із тілом найріднішої людини. І ще тоді, мабуть, у її серденьку зародилася мрія лікувати людей.

Сусіди, родина, вся громада допомагали сім’ї, що втратила дружину й матір. А оскільки Стефця вже була школяркою, то дві сільські вчительки — мами авторів цього матеріалу — українка Наталя Іванівна Дяченко і полька Льоня Яківна Павліковська почали опікуватися сиріткою. Стефа тоді мешкала з бабусею. Тато згодом одружився з жінкою із сусіднього села. Тож дівчинці важливо було відчувати материнську ласку її наставниць.

Стефа зростала дуже розумною і доброю, була відмінницею в школі, тому названі мами порадили їй вступати до Чортківського медичного училища. Так і зробила. Тамтешні викладачі просили здібну студентку продовжувати навчання в медінституті, але вона не могла залишити стареньку бабусю і з дипломом фельдшерки повернулася в рідне село.

Перше місце роботи отримала в сусідньому Білому Потоці. Щодня йшла до праці пішки через усе своє село аж на край Білого Потоку. Тож якщо люди зверталися до неї за допомогою чи порадою — всім допомагала. Фактично трудилася на два села. Згодом фельдшерка із Семаківців виїхала до Польщі, тож Войтківна прийшла на її місце і пропрацювала тут аж до пенсії. Тут вийшла заміж, виростила разом із чоловіком Зіновієм сина й доньку, дочекалася внуків…

Не злічити дітей, яким пані Стефця допомогла з’явитися на світ. Бувало, що приймала пологи у кабіні вантажівки дорогою до райцентру. У будь-яку пору доби й за будь-якої погоди ця жінка поспішала на допомогу односельцям. Зі своєю незмінною фельдшерською сумкою і з любов’ю та добротою в серці.

Талант до медицини в неї від Бога. Як приїжджав пацієнт до районної лікарні, озвучував свій діагноз і додавав: «Так наша Войтківна казала», то в лікарів не було підстав сумніватися в правильності цього діагнозу. Бо Войтківна знала і вміла значно більше, ніж того вимагала посадова інструкція фельдшера. Із цієї жінки була б талановита лікарка, якби доля розпорядилася інакше.

До Войтківни, до цієї золотої жіночки, йшли всі! Доброту, яку посіяли в її серці вчительки-мами, сусіди, громада, церква і костьол, вона пронесла крізь життя.

Про церкву і костьол у житті пані Стефи й усього села хочемо розповісти детальніше. Річ у тім, що споконвіків половина населення Семаківців були поляки, друга половина — українці. Спершу всі люди відвідували костел Преображення Господнього, а коли в селі збудували православну церкву Святої Тройці, то почали молитися і там.

І як би кому не хотілося, а ніколи не ворогували між собою. Навпаки — з глибокою повагою ставилися до віросповідання і свят одне одного. І жодна політика не стояла між ними. Так виховували цілі покоління мудрі сільські духівники — ксьондзи і священники. А моральним взірцем, авторитетом у цьому для односельців завжди була і є наша Войтківна, котра за віросповіданням римо-католичка, бо в її жилах тече і польська кров. Слова «Бог — це любов» і заповіді Божі стали її дороговказом. Іще від того скрутного життєвого періоду, коли дівчинку-сироту підтримали обидві громади.

Якщо святкували поляки — Войтківна йшла до костелу. Якщо українці — до церкви, однаково шануючи як західний, так і східний обряди. У релігійні свята обох громад ніхто в селі не працював, висловлюючи таким чином повагу до віросповідання інших. І донині так є. Бо люди розуміють, що запорука спокою — у толерантності й взаємній повазі. Дуже шкода, що суспільство загалом іще до цього розуміння не дозріло. Але тепер, після отримання Україною Томосу, наша церква говорить однією мовою з Римом і Константинополем про об’єднання християнства.

* * *

…Свого часу Стефанія Войтківна бавила нас обох, тож ми прикипіли до неї серцями. Коли наші матусі відійшли у вічність, то, доки могла ходити, відвідувала і впорядковувала їхні могили. І все казала, що в нас було по одній мамі, а вона мала їх дві. Та ще й рідну, котра так рано стала її небесним ангелом.

Наша Войтківна не здійснила жодного важливого відкриття для людства, не винайшла ні нового хімічного елемента, ні нового медичного препарату. Вона — звичайна українська жінка, яка народилася, виросла і життя прожила в одному місці. Але як же прикрасила, облагородила його своєю життєвою позицією! Про таких кажуть — де народився, там і пригодився.

Колись давно, на святкуванні дня села завідувачка клубу Марія Деркач сказала про нашу героїню так:

Стефанія Войтківна добра, привітна,
У медпункті працює чотири десятиліття.
Щоранку сюди вона поспішає,
Бо завжди на неї тут хворі чекають.
Не одному із нас життя рятувала.
За це Вам сьогодні хвала і шана.
Будьте здорові, працюйте для нас,
А Господь щиро нагородить Вас.

І хоч доля змалку приготувала для цієї жінки великі випробування, її погляд завжди випромінює доброту. До неї постійно тягнуться люди. Донині приходять — за підтримкою, порадою, душевним спокоєм. Так наша Войтківна продовжує лікувати односельців, зігрівати їх сонцем свого серця. І за це їй — велике спасибі й доземний уклін.

З повагою — Ірина ШЕРЕМЕТА, Леонід ДЯЧЕНКО,
діти названих мам Стефанії АТАМАНЧУК.

м. Чортків—м. Арциз Одеської області.