ПЕТРО ФЕДОРИШИН особливої атестації не потребує. Його знають як українського письменника, журналіста і редактора однієї з найпопулярніших та найшанованіших газет в Україні. Проте останнім часом у культурологічному середовищі широкого резонансу набули його краєзнавчі книги: «У водовертях Серету» (2012), за яку автора нагороджено обласною премією імені Ярослава Стецька у галузі культури, та «Важкий кожух, але свій» (2015). Обидва солідні томи (1112 та 832 стор інки відповідно) присвячені історії найбільшого села Тернопільщини, де народився автор, — Білої Чортківського району.
Своєрідним продовженням авторського краєзнавчого циклу є книжка, про яку йдеться. Цього разу об’єктом дослідницького завзяття Петра Федоришина постали відомі й невідомі сторінки істор ії міста Чорткова на Тернопільщині, котре у 2022 році буде відзначати своє 500-ліття. Видання підготовлено у дарунок жителям міста до згаданого ювілею.
ЦЯ КНИЖКА — ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ справжнього Чорткова. Письменник працював, аналізуючи і коментуючи ексклюзивні матеріали (звіти, приватні листи, грамоти, списки, реєстри et cetera) з національних і зарубіжних архівів (Львова, Києва, Кракова, Вроцлава, Варшави, Вільнюса, Санкт-Петербурга…), які вперше перекладені українською мовою з латинської, польської, французької, німецької, староукраїнської, а відтак уведені в науковий та широкий обіг… Тексти супроводжені фотокопіями цих документів, унікальними ілюстраціями. Дослідник принципово не брав до уваги видання зарубіжних, зокрема, польських і радянських авторів часів пануючого соціалізму саме через їхню тенденційність, дезінформацію, а інколи й зумисні перекручення історії на догоду провладним інституціям. У передньому слові, звертаючись до читача, письменник щиро зізнається: «Я бродив у минулому часі, блукав вуличками стародавнього Чорткова, гортав хроніки рідного краю, мучився з польськими, французькими, латинськими, німецькими текстами… мені здавалося, що от-от вдасться оживити постаті архівних героїв, привернути увагу до тих, хто давно і незаслужено канув у лету людської суєти, байдужості та духовного марнотратства, і все більше утверджувався в думці, що історія не вмирає».
Міцність і надійність будь-якої хвилини нашого життя випробовується часом, який тече й на своєму шляху до вічності поглинає все, що віджило. Проте, буває, ми віднаходимо її у власній пам’яті, уважно приглядаємося до неї, і — о диво-дивне! — розуміємо: це безумовна цінність, що перемогла час, і вона належить нам.
Видання, про яке мова, належить до жанру наукового краєзнавства, більше того, за обсягом та цінністю поданого матеріалу може слугувати за енциклопедію. Формотворчим чинником автор обрав тематично-хронологічний принцип. Саме в такому порядку! Це дало змогу йому підсилити мистецький ракурс наративу та визначити книжку як зібрання літературних новел. Кожний розділ (їх у книзі тринадцять) висвітлює конкретне краєзнавче питання, і в той же час тексти багатьма ознаками належать до художньої прози — fifty-fifty, як кажуть англійці! На моє відчуття, плідне протистояння двох іпостасей п. Петра — краєзнавця і літератора — спрацювало як позитивні взаємодія та взаємовплив і надало творові самобутнього, особливого стилю, насамперед, мовного. До того ж кожний розділ книжки має поетичну назву, котра доповнена, так би мовити, під назвою, що конкретизує та уточнює зміст тексту. Наприклад: «Чий герб висить? Власники міста», або «Воли таки винні. Єврейство Чорткова», чи «Як Робінзон Крузо в монастир забрів. Обитель оо. василіан». Мушу зізнатися, що кожна стаття-новела читається, мов захоплива белетристика, адже при фантастичному огромі поданої інформації мова твору не втрачає художньої вартості!
ПЕРЕКАЗУВАТИ-ПЕРЕПОВІДАТИ ПРО ВСЕ наявне у цьому багатосторінковому фоліанті не є темою цієї статті, тому обмежу виклад своїх нотаток посиланнями на автора, вибраним із вибраного.
Як часто ми шукаємо красу і не помічаємо, що вона завжди поряд з нами і навіть наші рідні, всім нам відомі міста й місця можуть приховувати у своєму минулому незвичайні, специфічні, неординарні факти. Чортків — місто, овіяне міфами та переказами. Письменник теж вірить у легенди, котрі оповідає вишукано-поетично: «Там, де Серет після кількох розважливих заворотів зробить ще один викрутас перед Калічівською горою, аби затим, показавши своє плесо через зелені фіранки трав і дерев, спотикаючись на бродах, попрошкувати далі за течією, місцина рівнинно поприлипала до принишклих берегів. …Колись на літо ця низовина зовсім заростала чаретом (давня місцева назва слов’янського очерету)… Чарет тягнувся вздовж річки, але в цій низині, оцямрованій болотами, облюбувався найбільше, створюючи суцільну чаретову долину, яку місцеві мешканці називали Чаретовиськом, Чартховією (пізніше Старий Чортків)».
Дослідник ставиться до історичних персонажів своїх оповідок, як до пересічних людей, прагне зрозуміти психологію їхніх вчинків, сенс суспільної та приватної поведінки: «Ох, вже ця батьківська турбота про дітей! Як часто вона шкодила і шкодить державній справі. Бо коли династичний зв’язок покладено в основу системи, не можна передбачити, чи згідливими будуть ті стосунки між родичами… Після смерті Ярослава Мудрого між його синами наче чорний кіт дорогу перебіг. Сварки і незгоди почалися одразу… Усе ніби добре задумав князь, та одного не врахував — людської психології і сили жадоби до влади, бо князі більше дбали про особисті інтереси, аніж державні». Письменник помітно симпатизує постаті князя Данила Галицького, згодом короля, великого правителя, дипломата, воїна, котрий вів визвольні війни за незалежність від поляків, угрів, боровся з внутрішніми ворогами… Петро Федоришин, посилаючись на історика Володимира Білінського, наводить маловідомі факти: У 1237 році Данило Галицький з братом Васильком Волинським ущент розбили хрестоносців Тевтонського ордену. Цю перемогу замовчували історики Російської імперії ХVIII століття, московські можновладці, мавпуючи, вигадали для себе так званого Олександра Невського і так зване Льодове побоїще на Чудському озері, про яке мовчать літописи.
ТЕМАТИКА РОЗДІЛІВ ПЕРШОЇ КНИЖКИ чортківського циклу вичерпно висвітлю є найважливіші аспекти історії міста в період княжої доби та пізнього середньовіччя: історія культових, сакральних і первинних споруд — дерев’яних церков, замків, фортець, монастирів, синагог, костелів… «Нині неможливо відділити домініканський костел від загального міського ландшафту. Звідки не глянь, з якого передмістя не дивись, в око відразу впадає велич споруди в самому центрі міста. Поєднавши різні епохи, увібравши в себе їхній дух, вона застигла в майстерно обробленому камені, упершись гострими шпилями в небо. Майже торкаючись хмар, домініканський костел створює певну гармонію буденності та вічності, матеріального і духовного, утверджує вищість небесних сил… надає Чорткову особливого шарму європейського міста — міста з тісним переплетінням різних національних цивілізацій». Храми Чорткова разом із містом пережили різні мінливості дол і, суспільні та природні катаклізми, численні пожежі, війни загарбницькі й козацькі бунти, їх не обійшли стороною людська невдячність і неувага влади, що за ці століття змінювала кольори своїх прапорів безліч разів. «Нова синагога (1885) як архітектурна репліка перевершила подібні їй храми в Чернівцях та Вижниці… Вежі на трьох храмах прив’язували її до місцевих архітектурних традицій, що споглядалися іще в старих середньовічних замках… німці тримали в ній коней, радянська влада облаштувала промислов і склади. Нині будівля — пустка».
ВИНЯТКОВО ЦІКАВОЮ Є РОЗПОВІДЬ письменника про перебіг панування власник ів міста (тільки перелік їхніх імен склав би солідний додаток!), авторське бачення-уявлення про кожну особистість докладне, з урахуванням психології, етики, моралі тих часів. Ось деякі приклади: «Єжи Чортківський (перший власник Чорткова, котрий отримав від польського короля тевтонське, а згодом магдебурзьке право) належав до тої місцевої боярської шляхти, яка вміла тримати ніс за вітром. Про патріотизм говорити не доводиться, бо його в ті часи не було дуже багато», «А виділився Станіслав Гольський своєю відвагою та ревністю до короля під час польсько-московської війни… Подальша служба, військові звитяги приносили Гольському не тільки славу та авторитет, а й чималі гроші. Бо ж недаремно мовиться, що війна, торгівля і піратство — три види однієї сутності», «…мусимо повернутися до незаслужено неупом’янутої в книжках про Чортків… Марію Могилянку, яка благочестивістю своєю і добротою багато справ довершених по собі залишила. А через свої щирість і милосердя була прозвана в народі Домною, тобто доброю, милосердною, сердечною» (Марія Могилянка, дочка молдавського господаря Єремії Могили, дружина Стефана Потоцького — засновника роду Потоцьких, які правили Чортковом до ХVІІІ ст., кузина Петра Могили, митрополита Київського). Чимало достойних рис знайшов дослідник у діяльності Йоахіма Потоцького, котрий під час свого керування зробив багато для міста, сприяв розвитку його економіки й розбудови, був людиною глибоко ерудованою, освіченою, знав кілька мов — латинську, польську, німецьку, французьку, укомплектував бібліотеку, зібрав велику колекцію старожитностей, старовинних портретів, релігійних реліквій, розмістивши їх у Чорткові.
Порівняно коротші за обсягом, але теж дуже насичені ексклюзивними фактами й авторською аналітикою розповіді про спустошливі розбійницькі набіги татар і турків, про розвиток польської та єврейської суспільно-релігійних культур, про організацію цехового виробництва: « …в ХVI—XVII ст. Чортків став одним із розвинутих у торгово-ремісничому відношенні центрів… Серетом до Дністра, а далі до Бессарабії та в різні регіони України сплавляли дерево, гіпс, збіжжя, камінь, поташ… тут розташовувалися верфі, на яких будували річкові човни — галери, що також були предметом торгівлі… за кількістю ремісничих професій місто займало одинадцяте місце серед 61 міста галицької землі», «Доволі міцно почувався жебрацький цех. Більшість людей думала, що старці є немічними, бідними, до роботи нездатними. Але це не так. Ремесло жебрацтва було прибутковим, організованим, керованим».
«ЧОРТКІВ У ПОСТАТЯХ» — тут подано життєписи видатних особистостей, котрі прославили рідне місто в минулому, і сучасних літераторів, художників, поетів, істориків, технарів, які долучаються до розбудови його історії сьогодні (44 біограф ії). З радістю зустріла знайомі прізвища, з цікавістю прочитала про тих, кого не знала раніше…
Час у книжці проминає, спливає, збігає в атмосфері давніх століть, посеред сплетінь-переплетінь відомих і невідомих, схожих і несхожих подій, серед світла і тіней історичних постатей, які взаємодіють між собою та впливають одне на одного, а далебі й на нас. Як ніколи, прагнеш зрозуміти, осягнути розумом і логікою факти, запилені порохом давніх століть, почути голоси, що давно відзвучали, уявити зниклих людей, котрі, напевно, споглядають за нами й оцінюють наші думки, прагнення, дії та вчинки. І промовляють до нас словами блискучого дослідника рідного краю, непересічної особистості, талановитого прозаїка Петра Федоришина, що «історія не вмирає. Вона інколи засинає, щоб прокинутись яскравішою і ще сильнішою. Аби навчити нащадків…»
Тетяна ДІГАЙ.
Де купити книгу?
