У ці поминальні листопадові дні минає сорок днів, як відійшов від нас Ярослав Гевко — журналіст, редактор, літературознавець (саме так і в такій послідовності підписував він себе). Людина «не від світу сього», як зауважував ще далекого 1995-го Борис Демків. Ця давня його стаття, яка так і називається «Не від світу сього…», видрукувана в «Русалці Дністровій», відкриває першу книжку Ярослава «Вулкан моєї долі», яка вийшла лише у 2013-му.

Чому саме ці слова були винесені поетом у заголовок? Та тому, що вся його журналістська, редакторська та літературна діяльність була спрямована не на власне утвердження, а на допомогу іншим, особливо тим, біля кого вже не залишалось нікого, окрім нього. Як зазначає Борис Демків, Ярослав, як справжній слідопит і дослідник, опікувався «творчою спадщиною Степана Будного… Його до глибини душі переймала важка доля Ольги Дембицької, Василя Ярмуша, Ярослава Кушака, Орисі Буряк-Довгань, Борислава Москаля. Він упорядкував посмертну збірку поезій Степана Алича «Сяйво благословенне»…»

Коли в кривавих сталінських таборах помер Василь Стус, поезію якого Ярослав дуже любив, він почав виступати перед людьми зі своєрідною лекцією-есе про гордого Витязя української поезії. А думка про неї однозначна, про що можна судити хоча б з цього листа: «Свою прекрасну лекцію про поета Стуса Ви повинні прочитати у кожному місті в Україні. Хай це буде Ваш патріотичний обов’язок українця. Вона прекрасна, просто чудова. С. П. Борисов».

Мине час і до рук Ярослава Гевка потраплять табірні рукописи Бориса Павлівського — і він роками розшифровуватиме їх, впорядковуючи книжку за книжкою, а син письменника даватиме їм дорогу до читача.

Про ту неймовірну безкорисливість і жертовність тернополянина якимось чином дізналися й у столиці — і Ярослав Гевко упродовж восьми років стане очима слабозрячого багаторічного в’язня ГУЛАГу Миколи Руденка. Свій знімок з ним у власній книжці він згодом підпише так: «Жовтень 2003 року. Упродовж восьми років я мав щастя спілкуватися з мислителем і пророком — Миколою Руденком. Це були роки мого навчання і входження в літературний світ…» Про те, що це були роки і його невтомної праці, Ярослав скромно промовчав. А він же був скрупульозним редактором кількох його книжок, і Микола Данилович зізнався тернопільському видавцю Василеві Ванчурі, що «кращого редактора він собі не бажає». А той «кращий редактор» так перехвилювався за свої правки до його рукописів: як сприйме його втручання у текст автор? «Адже він знана людина, професійний літератор. А хто я? Що можу запропонувати митцеві, крім безмежної любові до слова і щирості?!» — напише згодом у своїх спогадах про їхню співпрацю Ярослав Гевко.

Його жертовність справді вражала. Я не раз просила: «Матвійовичу, п’ять днів у тижні працюєте на інших, шостий працюйте на себе. Готуйте свою книжку. Вам є що сказати людям». А він твердив: ще не час, ще маю зробити те то і те то, адже, крім мене, цього ніхто не зробить, воно загине. «Але ж і ваше слово може загинути, якщо ви не покладете його на папір і не відкриєте йому дорогу до людей». Та прийшов час і він радісно повідомив, що невдовзі вийде його власна книжка «Вулкан моєї долі». Він подарував мені її ще «теплою», щойно з друку «на знак щирої дружби, випробуваної упродовж двох десятиліть» у «час пробудження Майдану» 2013-го.

Уже перші її рядки звернення до читача зворушують щирістю, безпосередністю, неймовірною довірливістю до тих, хто візьме книжку в руки: «…Не прагну мати багато читачів, бо неголосна моя Муза, але світла і сердечна… Щасливим почуватимуся й тоді, коли знайдеться кілька чуттєвих душ, спраглих близького, довірливого спілкування з людиною, котра віднайшла смисл життя, обрала дорогу, вказану Господом, і, запевняю вас, уже не зверне з неї до кінця життя. Дякую Богу, що покликав до праці на духовній ниві. Слово стало моєю долею… Підійшовши до межі Переходу, ні за чим не шкодую, бо жив, як умів: не все мені вдалося, та почуваюся щасливим — я не загубився безслідно у життєвій круговерті і ласка Божа не проминула мене».

І «Вулкан моєї долі», і наступна, остання, книжка Ярослава Гевка «У храмі болю» сповнені вдячності Всевишньому за все, що Він йому дав. І це була бентежна потреба його душі, адже Господь являвся йому двічі. Вперше це було на зорі нашого знайомства, на початку дев’яностих. Матвійович дуже хворів. Важка форма астми не давала йому дихати. Він не міг обходитися без постійного вживання ліків, без частих викликів «швидкої», без реанімації… «Ліки, системи, уколи — мене обезсилюють знов. Гормони, гормони, гормони вкапують в згущену кров. Тіло вже болю не чує, на нервах — кривавий зріз», — описував він тодішній свій стан.

І ось однієї ночі у сні являється йому Господь яскравим світлом і простягає меч. Він чує Його голос, що хвороба відступить, тільки користуватись тим мечем слід обережно. І Ярослав перестає приймати ліки та стає під холодний душ. Тіло його вкривається фурункулами. Вони набираються гноєм, тріскають, витікають, натомість з’являються інші. А він продовжує щоранку приймати холодний душ. Лікарі казали, що він себе вбиває, що без ліків йому не жити. Але минуло кілька тижнів, організм очистився від отрути і фурункули як з’явились, так і пропали. Зникла опухлість, Ярослав схуд, «моржував», вів активний спосіб життя, залюбки працював на дачі. Йому було щедро подаровано кілька десятиліть активного творчого життя, і він не переставав дякувати за це Всевишньому.

А вдруге Господь йому відкрився за кілька днів до смерті. І він вже бачив Його обличчя. На ранок захоплено розповідав дружині, який Він гарний і лагідний, як біля Нього тепло і затишно. Галина Гевко розповідала: коли Ярослав говорив про це, очі його світились радістю, щастям. А ще чоловік допитувався, коли буде Чесного Хреста, і твердив, що того дня він помре. Видно, і це йому сказав Господь. Його справді не стало на Воздвиження Чесного Хреста, увечері, 27 вересня.

На початку наступного тижня виповниться сорок днів, як Ярослав Гевко відійшов до Господа. Він знав, до Кого йде і що його там чекає. Помолімось у ці дні за його світлу і чисту душу. А цих його кілька віршів хай допоможуть збагнути: нас усіх чекає дорога до Господа. Тож, поки живемо, думаймо, з чим прийдемо до Нього.

Галина САДОВСЬКА.

До Творця

Благаю: Господи!
Буди мене до сходу Сонця!
На світанку
До праці клич!
Моє перо благослови,
Натхни мій розум
І думки.
Нехай вони шикуються
У строфи поетичні.
Або ж у прозові рядки.

Зізнання

Останні три десятиліття мого життя
проминають у світлі Божого сяєва,
яким є Поезія і Література.
Потоки Поезії — це потужні
енергетичні промені, котрі
пронизують
наскрізь моє єство, висвітлюючи всі
закутки серця і душі. І коли б я,
з якогось дива, хотів затаїти в собі
зерна неправди, користі, лицемірства,
недоброзичливості — то не зміг би
цього зробити під Божим поглядом,
усвідомлюючи, що і саме життя, і
все хороше в ньому —
з Божого благословення!

Молитва

Дозволь мені, Боже, чашу допити,
Яку Ти так щедро налив, —
Жінку кохану дозволь долюбити
Ще до кінця моїх жнив.
Вічності подих уже за плечима
Я зримо вчуваю щодня.
Озеро болю у себе вмістила
Душа розіп’ята моя.
Ні! Я не скаржуся, не нарікаю
На долю лукаву свою.
Все, чого вартий, уже я маю —
Безмежную ласку Твою!

Прощайте…

Знаю, що день той настане —
Душа моя полине в небеса,
Та я ще не прощаюсь з вами,
Коли живий — не втомлює краса.
Я щезну непомітно, наче тінь,
Яка зникає із заходом сонця.
Не треба ні жалю, ні голосінь —
Це просто згасло світло у віконці
Душі моєї. І полетить вона,
Промінним згустком крізь
сонця і зорі…
Своє життя я перелив в слова —
Вертаюсь в дім в космічному
просторі…

Ярослав ГЕВКО.