Добра звістка надійшла з Києва: керівник ансамблю народних інструментів «Візерунок» обласної філармонії, він же артист, музикант і просто душа цього талановитого колективу Мирослав Бабчук став народним артистом України. Як би хто не ставився до таких звань (дехто давно закликає їх відмінити), чи не всі артисти їх прагнуть. Та й, по суті, це єдине, чим держава заохочує їхню творчість, визнає їхній талант, спонукає до подальшого жертовного служіння українській культурі. У випадку з Мирославом Бабчуком подвійно приємне таке визнання, адже йдеться про митця, який все життя популяризує саме народне мистецтво, глибинні скарби української душі, мелодії та пісні, які народ проніс крізь віки.

Мирослав народився на Івано-Франківщині й з дитинства мріяв мати… оркестр народної музики. Так буває, що западає в душу дитини якесь бажання і вона з ним росте, навчається, а відтак присвячує йому своє життя. Бабчукову мрію допомогла здійснити Тернопільська філармонія, запросивши молодого фахівця на роботу і саме для створення оркестру народних інструментів. Так у 1998 році народився «Візерунок». Мирослав сам добирав для нього музикантів і співаків. І той вибір був настільки вдалим і точним, що вони залишаються в колективі уже три десятиліття. Як випускниця Тернопільського музичного училища скрипалька Інна Крохмальна, як солістки Ірина Гречко та Світлана Покидько, що стала потім Бабчук (обидві нині заслужені артистки України), що прийшли з Волинського хору, як віртуоз-цимбаліст заслужений артист України Василь Яков’як, як танцюристка Лариса Лірська, яка допрацювала в колективі до пенсії.

«Візерунок» (за кордоном його ще звуть «Веселі галичани») з філармонійних колективів об’їздив найбільше країн і континентів, по кілька разів гастролював у США, Канаді, Великій Британії, виступав у Німеччині, Нідерландах, не кажучи вже про ближніх наших сусідів — Польщу, Чехію, Словаччину, Болгарію, куди навідувався доволі часто. Навіть їздив на «зальоти» у Францію. І скрізь його приймали дуже тепло. Веселі, розкуті, закохані в український фольклор талановиті музиканти викликали загальне захоплення, їх запрошували приїжджати ще і ще.

А душею цього самобутнього колективу був і залишається Мирослав Бабчук. На перший погляд, він відвів собі в ансамблі найскромнішу роль. Коли інші витанцьовують, виспівують, виграють на скрипках і цимбалах, він дістає з торбинок, перекинутих через плечі, то дудочку, то зозульку, то дводенчівку, то гуцульське ребро… А ще сипле жартами, підморгує, підспівує, підтанцьовує. Коли багато років тому одна із журналісток запитала, чому він вибрав для себе такий другорядний інструмент, Мирослав навіть образився: «Такого не кажіть. Хіба може бути другорядною сопілка?! А ще — для гуцула. У нас майже кожен грає на якійсь трубці. І мене з дитинства вуйко навчив. А потім підтримав професор мистецтвознавства Богдан Яремко. За його порадою я створив у Рівненському інституті культури, де вчився, ансамбль народної музики. Згодом він став кістяком «Візерунка».

У Мирослава Бабчука тих «трубок» — більших, менших і ще менших — ціла торбинка. І треба чути, як він на них виспівує-виграє, аж серце крає. Недарма, мабуть, у Лесиній «Лісовій пісні» саме гра Лукаша на сопілці розбудила лісову Мавку, таку пронизуючу силу має цей «другорядний» інструмент. А всі оті зозульки, фрілки, дводенчівки, ребра, які заповнюють другу торбинку музиканта, — це його прагнення не дати забути людям, який талановитий наш народ: у нього грали та співали і шматок глини, й дерев’яна трубочка.

Звісно, глядач бачить тільки те, що на сцені. А поза сценою у Мирослава Бабчука ой як багато всіляких турбот. Він у колективі воістину і швець, і жнець, і на дуду грець — і художній керівник, і диригент, і завгосп, і водій, коли треба. До слова, Тернополем ще й досі курсує маршрутка з написом «Веселі галичани», де звучать мелодії «Візерунка», де можна поласувати смачною цукеркою. А в скрутні роки вона дозволяла ансамблю «залатувати» фінансові дірки. За зароблені на маршрутці гроші купували апаратуру, мікрофони, костюми, інструменти, одному з візерунківців навіть допомогли придбати квартиру. У вільний від роботи час Мирослав сам залюбки сідав за кермо і возив тернополян рідним містом.

А які в колективу розкішні костюми, як гармонійно вони візуально доповнюють «малюнок» пісні, танцю. Тож в успіху «Візерунка» багато складових. А головна з них — залюбленість усіх його учасників у народну творчість, в українську пісню та музику. Колектив черпає з цього джерела і красу, і витонченість, і силу творити саме в цій царині. А як показують численні зарубіжні гастролі, світ цінує цю автентичність, захоплюється нею. Проте веселі галичани, як справжні джентльмени, віддають належне і господарям країни, в якій виступають, виконуючи їхню музику та пісні — і це викликає справжній фурор.

Для Мирослава Бабчука та його дружини Світлани, солістки ансамблю із сильним відкритим народним голосом, «Візерунок» — другий дім, якщо не перший. Тут виросли і їхні діти. Донечка Христина згодом стала повноправним членом колективу, була скрипалькою, а тепер навчається в Польщі на оперну співачку. Натомість син Тарас, який закінчив консерваторію, грає у «Візерунку» на кларнеті. Перед тим як з’явився указ президента про присвоєння Мирославові Бабчуку звання народного артиста України, ансамбль давав концерт у рамках підготовки до 80-річчя Тернопільської обласної філармонії. То було талановите веселе дійство, сповнене любові до народної музики й співу та непереборного оптимізму. Понад три десятиліття гурт грає, співає й танцює — і не втомлюється дарувати людям радість своїм мистецтвом. Тож спершу до нього цілком заслужено прийшло звання академічного колективу, а тепер і звання народного артиста до його керівника.

Перед тим як здавати цей матеріал до друку, я зателефонувала Мирославові (він вибрався на кілька днів у рідні Карпати) й запитала, які відчуття викликало у нього офіційне визнання народним артистом України (бо де-факто він був ним уже давно). «Перша думка: як би порадів за мене Михайло Якубович Форгель — мій великий друг, брат, учитель, наставник. Він сформував мене як особистість, відкрив дорогу у велике мистецтво і дав «Візерунку» крила. Скільки житиму, пам’ятатиму про це», — почула у відповідь.

Галина САДОВСЬКА.

На фото з вільних джерел: Мирослав БАБЧУК та його гурт.