Улипні я побувала на зустрічі з випускниками з нагоди 30-річчя закінчення інституту. Було тепло і зворушливо, як і щоразу, коли ми бачимося. Але ця зустріч запам’ятається мені одним важливим зізнанням. Дарма, що вже нема часу щось у долі змінювати, а тим паче повернутися назад, у юність. Хай хоч молоді прочитають це і зрозуміють, що все в житті треба робити вчасно, не відкладаючи на потім.

Вступивши до інституту, я, дівчина з глухого села, дуже довго не могла прижитися в чужому місті. Скучала за домом, за батьками і подругами, за пасовиськом, за лісом. Часто плакала. Коли сльози підступали до горла, виходила в гуртожитський коридор, щоби дівчата в кімнаті не бачили й ні про що мене не розпитували. Але вони помічали мої червоні очі й заспокоювали, розвеселяли, як могли.

Одного разу повертаюся після пар до кімнати, а за дверною ручкою — букет хризантем. У ньому — аркушик, де красивими літерами, якими писали на плакатах, виведено: «Посміхнися, Олю. Тобі пасує». Я навіть не знала, як-то кажуть, у який бік думати. Поставила квіти в літровий слоїк, бо вази не мала.

Відтоді таємничий шанувальник часто залишав у дверях моєї кімнати чи букет, чи одну квіточку із записками «Все так не буде», «Люблю, коли ти посміхаєшся», «Доброго ранку », «Радій життю». У цих записках були красиві вірші або вислови про любов, молодість, життя…

Несподівано я знаходила в своїй сумочці цукерки, листівки, квитки в кіно, на концерти. Зізнаюся, що ці милі сюрпризи прикрашали мої студентські будні, покращували настрій. Ми з подругами влаштовували «полювання » на романтика, але марно. Я придивлялася до хлопців із групи і з потоку, але їх було так багато, бо ж інститут — технічний. Я вивчала почерки своїх однокурсників, заглядала в їхні конспекти з надією помітити там знайомі завиточки літер.

Те, що мій шанувальник навчався зі мною на одному потоці, сумнівів не викликало, бо ж був у курсі всіх моїх пар, справ, навіть оцінок. У дні, коли в моєму житті траплялося щось радісне чи сумне, я чекала вісточки від свого романтика, бо так ми з дівчатами його називали між собою. Часто виходила в двір гуртожитку, сідала на лавочку й чекала, чи не підійде він. Хлопців, які підбивали до мене клинці (а їх було чимало), я роздивлялася, наче в «мікроскоп». Кожного «підозрювала», але рано чи пізно мої підозри розсипалися.

З часом я подружилася з усіма хлопцями, особливо зі своєї групи. Ми їздили працювати до колгоспу, ходили в походи, організовували різні вечори з танцями, нам було весело — і студентське життя мені почало подобатися.

На третьому курсі мене спіткало кохання. Спершу я навіть подумала, що мій обранець — романтик, але, на жаль, він був дуже приземленим. Уже працював, заробляв гроші, жив у місті, тож подруги і батьки переконували мене, що кращого чоловіка годі шукати.

А я вагалася. З одного боку, він мені подобався, з ним було надійно, спокійно, а з другого… Хтось продовжував мене радувати квітами, записками, солодощами. Коханий почав мене ревнувати. Наприкінці третього курсу я вийшла заміж і переїхала до нього. Все було добре, але як же мені не вистачало романтичних записок мого таємного шанувальника! Ще знаходила кілька сюрпризів у своїй сумочці, на поличці під партою, за якою сиділа, та все рідше й рідше.

Отримала я диплом, влаштувалася на роботу, народила двоє дітей і… розлучилася з чоловіком. Бо я ж народжена літати, а він усе життя тягнув мене до землі й норовив прип’ясти коло себе. В його голові були тільки гроші, робота і полювання.

І ось аж цього літа я довідалася, хто так мило прикрашав мою студентську юність. Це був мій хороший товариш, одногрупник, який мешкав у гуртожитку двома поверхами вище і з яким я теж колись ділилася своїми «підозрами». З’ясувалося, він закохався в мене ще на початку першого курсу. Проте не насмілювався освідчитися, як тепер сказав, такій красуні, першій дівчині на потоці.

Довго не міг мене забути. Пізно одружився. Під час зустрічей із випускниками боявся зізнатися в своїх почуттях, бо ж ми обоє мали сім’ї. Коли моя розпалася, він думав зателефонувати, але не зміг зрадити своєї родини.

Ми говорили — й не могли наговоритися. Згадували студентське життя. Він пам’ятав багато такого про мене, що я вже забула — і це так приємно. Я запитала, як би він вчинив, якби можна було повернути час назад. Сказав, що не віддав би мене ніколи й нікому. Був би значно рішучішим і вкрав би мене навіть з під загсу. А я зізналася, що впродовж усього життя, коли мені було важко і сумно, гріла душу спогадами про його сюрпризи із записками.

Не знаю, як би склалося наше життя, коли б ми були разом. Але відчуваю, що могли б стати щасливими. Бо він теж «крилатий». Ми дуже схожі.

До речі, він мені телефонує. Щоразу, коли бачу його номер, хвилююся, тішуся і наче скидаю з пліч три десятки літ. Він повертає мене в юність. І мені знову хочеться красиво одягнутися, причепуритися, яскраво нафарбувати губи…

…Яка ж дурненька все-таки молодість. Якби вона мала хоча б трошки досвіду зрілості, люди не припускалися б багатьох помилок і їхні дороги до щастя були б набагато легшими.

Я. Б.