Культовий письменник Василь Шкляр презентував у Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка свій новий роман «Характерник». Розповідав: після повстанських романів («Чорний ворон» і «Троща»), які забрали в нього багато сил, захотілося написати щось веселе, хоча в нашій історії веселого мало. Тож занурився в козацьку епоху, а в центрі оповіді — отаман Іван Сірко. «Я не пишу казок. Не вірю, що Сірко міг перекидатися в лисицю чи на килимку переплисти Дніпро. Але я вірю в реальну містику. XVII століття називають Руїною, хоч там теж були цікаві характерники», — відслонив завісу нової книжки романіст.

Біда не тільки наша

Хоча своє спілкування зі студентами та викладачами вишу почав з іншого. Згадував тернополян, які стали героями його книжок. Найперше сотника Української галицької армії Осипа Станіміра, родом із Ладичина Теребовлянського району, героя роману «Маруся». До речі, нещодавно минуло сторіччя з дня його народження. Це той самий сотник, що, коли УГА взяла Київ, тримав оборону його середмістя. У нього на Інститутській вулиці стояли кулемети. Як на галичан посунули білі, він пригрозився відкрити вогонь. Але його зупинили свої: мовляв, ідуть перемовини, білі можуть стати нашими союзниками в боротьбі з більшовиками. «Все, як завжди: москалі ведуть переговори, а тим часом роблять свою чорну справу», — зазначав письменник. Невдовзі розпочався крах і УГА, і армії УНР.

Додам від себе: сотник Осип Станімір у тій круговерті 20-х вижив, емігрував за кордон, а коли почалась Друга світова, знову кинувся захищати Україну, воював у дивізії «Галичина». Уцілів в бою під Бродами й вижив і у тій війні. Емігрував до Канади і помер у Торонто 1971-го, проживши 80 років. Ще видав книжку «Моя участь у Визвольних змаганнях 1917—1920».

Потім був повстанський роман «Троща», події якого відбувалися на Тернопіллі, і низка його героїв, «списані» з реальних наших повстанців. Василь Шкляр зазначав, що хотів ним показати: є такі українські лицарі, які можуть вийти й з пекла. Документальний матеріал був дуже цікавий, і він буквально полонив романіста. «Трощу» називають найчарівнішим і найдивовижнішим моїм романом, — розповідав письменник. — Їм не повертається язик назвати його найкращою моєю книгою, бо я сказав, що книгою мого життя є «Чорний ворон».

Єдине, чим дорікають автору, то це тим, чому так багато у «Трощі» зради? Але ж її не можна уникнути, коли на карту ставиться людське життя, переконував письменник. І розповів про свою поїздку в Литву, зустрічі з «лісовими братами». Вони твердили: зрада і в них також була на кожному кроці. Якби не вона, вони б провоювали до 70-х років. Одному з повстанців навіть показали, хто його зрадив — то був рідний брат. Це настільки вразило чоловіка, що коли він повернувся з ГУЛАГу, то зрікся світу, поселився на хуторі і нікого не хотів бачити, ні з ким не спілкувався. Василь Шкляр був чи не першим, кому він розповів свою трагічну історію. «Я радий, що «Троща» знайшла своїх читачів, що вони її зрозуміли», — завершив цю частину своєї розповіді письменник.

Що робити з Донбасом?

Василь Шкляр також повідомив, що нарешті завершено зйомки багатостраждального фільму за його романом «Чорний ворон»: він вийде на екрані вже через місяць, 6 грудня. Письменник у ньому читатиме авторський коментар і титри. За іншим його романом, «Самотнім вовком», зйомки фільму розпочнуться наступного року.

А ще письменник презентував свій переклад українською гоголівського «Тараса Бульбу». «Я його добре переклав, — не без гордості сказав Василь Шкляр. — Якби Гоголь був живий, він би свій варіант повісті спалив, а сказав: «Читайте «Тараса Бульбу» в перекладі Шкляра».

Не обійшов письменник увагою і події сьогодення. Зокрема, зазначив, що Конституція в нас добра, тільки її ніхто не дотримувався, всі по ній топталися. А ось міцної гуманітарної політики в нас ніколи не було, і він про це давно говорив, та ніхто не слухає.

Свій погляд у письменника і щодо подій на сході України. «Нині говорять про приєднання Донбасу — і я за це. Але як будемо це робити, коли люди цього не хочуть? Нас лякають Придністров’ям, але його жителі задоволені своїм життям. У мене своє бачення подальшої долі окупованих територій. Треба будувати міцну соборну Україну на вільній території, аби ми були настільки сильними і привабливими, щоб до нас самі хотіли приєднатися», — ділився своїми думками романіст.

А на завершення спілкування зазначив: він чоловік оптимістичний і знає: Господь приготував Україні щасливу долю. Ніхто не заперечував, бо всім хочеться в це вірити. Бажаючі мали змогу придбати книжки Василя Шкляра, отримати автографи і зробити світлини з письменником.

Ще раз про зраду

Я ж давно чекала нагоди поспілкуватися з письменником про «Трощу», про ту ж таки злощасну зраду, якої в ній так багато. За нею губляться подвиги повстанців, ті ідеали, за які вони боролись, натомість анатомія зради розкривається в деталях. Навіть кадебісти в романі моментами даються в кращому світлі, бо вони надають прихисток тим, хто з ними співпрацює, тоді як повстанська служба безпеки не щадить нікого, навіть дітей…

Ось ця наша коротка розмова.

— Пане Василю, чому з історії УПА ви вибрали для роману саме 1947 рік, коли її вже знищували під корінь?

— Це найтяжчий період, коли УПА відійшла від збройної боротьби і перейшла в підпілля, яке, власне, теж називала збройним. У цьому є паралель з моїм романом «Залишенець» або «Чорний ворон». Там теж я взяв той найтяжчий період, коли вже не було надії на визволення, на перемогу, а люди стояли до останнього заради самої ідеї. І в історії УПА також був такий самий складний період, коли вже добре видно, хто є хто, хто йде до кінця, а хто стає на шлях зради, що теж можна зрозуміти, коли є загроза життю не тільки тобі, а й усій родині. Це не можна виправдати, звичайно, але по-людськи я цих людей розумію. Через те і 1947 рік. І така історія характерна для всіх теренів Західної України. Я довго її шукав.

— Я передала вашу «Трощу» знайомій на схід України. Там є вчителька, коріння якої в нашій області. І от вона мені сказала: люди, які не знають про УПА нічого, а це, по суті, перший художній роман про повстанську армію, в них складається про неї враження дуже сумне: нема героїзму, суцільна зрада. За що ж ми піднімаємо УПА на щит слави? Ви про це не думали?

— Думав. Про УПА є дуже багато книжок, і в них багато героїзму. Через те їх не читають. Вони виходять тиражем максимум тисяча примірників, а потім автор не знає, куди їх подіти, і роздаровує. А через те, що в мене немає цього прямого пафосу і героїзму, книжку читають сотні тисяч людей.

— У вас переміг письменник.

— Звичайно. Мене не цікавить публіцистика, ура-ура. Мене цікавить людська душа, яка опиняється на семи вітрах, на роздоріжжі. А щодо сприйняття роману на сході, то я теж отримав листа з Донецька. Чоловік пише: я не раз прочитав вашу «Трощу» і ще читатиму й перечитуватиму. Цей шедевр мене глибоко зачепив, тому що я теж агент МГБ. Ця спецслужба в «ДНР» і тепер себе так іменує. Вони мене п’ять разів кидали на яму і дуже катували. І я змушений був написати розписку, що я їхній агент. Причому, за її розголошення, казали, мені в кращому разі загрожує 15 років ув’язнення, в гіршому — мене просто ліквідують. Через те я так зрозумів вашу анатомію зради, пише він мені. Але я так зробив, що вони мене більше ніколи ніде не знайдуть. Слава Україні! І, очевидно, думаючи, що я західняк, дописує: «Слава Ісусу Христу!» Я і досі думаю, чи живий ще той чоловік, і що він мав на увазі, коли писав, що вони його вже не знайдуть. Отже, «Троща» його зачепила.

А оті книжки… От мені подарували роман про Шухевича, де весь час він такий правильний чоловік… Та його ж неможливо читати.

— Ніхто не заперечує: ваша «Троща» читається на одному подиху. Там цікавий сюжет, несподіваний кінець, там така мова гарна. Сидиш і до ранку читаєш. Якби ж іще зради було менше.

— Я не хотів брехати. Не треба лакувати історію, лакувати те, що зав’язане на крові. Це нікому не цікаво. Книжок про УПА насправді багато, тільки їх ніхто не читає. Є «Вогненні стовпи» Романа Іваничука. Гарна книжка, талановито теж написана. Роман Іваничук — класик. Ну не пішла у нього ця книжка — і все.

Така позиція автора. Він писав художній роман, а не публіцистику, не історичне дослідження. І він йому, хто б «Трощу» як не оцінював, таки вдався.

Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел