«І хоч голос народу — голос Божий, та й він часом звучить схиблено… Загал при Понтії Пилаті виправдовував злочинця і вимагав смерті для праведника: «Розіпни його, розіпни!» І глум, і сум», — пише Василь Бурма у статті «Чужа борозна на моєму полі». А й справді, глум і сум. Бо як міг притомний, критично мислячий індивід віддати свій голос за того, хто найменше на це заслуговував, хто, займаючись своїми справами, творенням своїх «Кварталу», «Сватів», тільки те й робив, що насміхався над Україною та українцями? Обійнявши найвищий пост у державі, він вирішив, що зможе досягти миру та переграти Путіна.
Що таке велич? Це не багатство, не становище, не шляхетне походження. Бог цінує в людині моральну гідність. Любов і чистота для Нього вищі за все. Такі люди зобов’язані володіти собою, мати ясний розум і загострене почуття справедливості. А яке почуття, яка справедливість, коли нинішній президент і його депутатська більшість прийшли до влади на оббріхуванні та цькуванні попередньої влади? І досі не можу ніяк зрозуміти, як люди з належною освітою і нібито патріоти своєї Батьківщини, які шанують вишиванку, співають українських пісень, ходять в українську церкву, раптово про все це забули, все кудись поділось і зникло — вони зробили такий вибір. Пригадуються слова світлої пам’яті Любомира Гузара, глави УГКЦ: «Перед нами стоїть питання: яким буде наш наступний президент? Моя відповідь проста: він буде таким, якими будемо ми».
Але я не хочу належати до людей, які не вміють критично мислити і все зважувати. Не хочу бути просто «шлунково-кишковим трактом», як назвав тих, хто голосував за ЗЕкоманду, журналіст Остап Дроздов. Я не розумію своїх дітей, навіть не онуків, бо онуки не підтримували вибору «зелених», а дітей, яких не змогла переконати, що не буде добра та благоденствія, не закінчиться епоха бідності після 21 квітня, а почнеться хаос, яким і скористається Путін. Не вірили. Доказували, що ось-ось зростуть зарплати, пенсії, знизяться тарифи, а своїх «попередників» ЗЕкоманда посадить у тюрми. І голосували. Як? А просто, навіть не читаючи списків, а шукаючи, хто від «Слуги народу» — і там ставили галочку. А мене цей вибір поставив на коліна і досі не можу нічого ні зрозуміти, ні вдіяти. Та й що можна зробити, коли в Україну повернулися люстровані Портнов, Лукаш, Богатирьова… Так і Янукович може появитися. Виправдовують зрадників, сепаратистів, погрожують судами майданівцям та захищають «беркутівців». Суцільні розпуски — парламенту, ЦВК… А найбільша небезпека в тому, що, добиваючись миру, можуть стати на шлях капітуляції, погодитися на вибори в «ДНР» і «ЛНР» без дотримання безпекових умов та особливий статус Донбасу на постійній основі. Наші люди легко ведуться на брехню та обман, і через це прикро.
На мій погляд, щоб допомогти українцям відродити їхню національну пам’ять і посприяти їм стати з колін, потрібно для нової української школи, впровадження якої так декларують, гартувати національно свідомих педагогів, а також об’єднувати церковні громади в потужну Православну церкву України. Бо як хтось мудрий сказав, війну виграють вчителі та священники. Справді, що буде закладено в душі, голови й серця сучасних і майбутніх поколінь, такою і буде міць та сила держави. А що тепер закладається в голови українців, зокрема УПЦ Московського патріархату, яка вперто не хоче перейменовуватись у РПЦ в Україні? Твердить, що «Томос приніс громадянську війну», що «грабіжники» відбирають у них храми. А хіба може існувати держава без міцної духовності? Патріарх Мстислав зазначав: «Тяжко нам. На кожному кроці то камінь, то щебінь, а то й товчене скло підсипають нам недруги. Щоб наш народ не ріс на своїй силі. Бо знають: коли ми будемо разом, триматимемось за руки, нас не здолати».
І ще про один свій біль згадував наш перший Патріарх — про Почаїв: «Є на Тернопільщині така святиня, як Почаїв. Сюди навіть нещодавно заглянув московський патріарх. А Почаїв є старшим від його Сергієвої лаври. Він приїхав, не питаючись мене, господаря, заїхав, вважаючи, що це «всесоюзная собственность». То були 1990—1991 роки. Нині ми маємо Томос про автокефалію, маємо помісну Православну церкву України, але московити ніяк не можуть із цим змиритися. І що найприкріше, не лише очільники Московського патріархату чинять спротив об’єднанню православних громад із ПЦУ, а й наші люди, прибічники російської церкви, підтримують цей спротив, а отже, й агресію Росії проти нашої держави. А ще світлої пам’яті владика Мефодій говорив: «Якщо не буде у нас Української помісної церкви, то про ніяку Українську державу не може бути й мови».
Тому-то бережімо свою Українську державу, Українську церкву, не дозволяймо ворогам, а тим більше нашій владі грати за правилами Путіна і створювати загрози для нашої незалежності. Я знаю, що важко когось переконати менше сидіти в інтернеті, менше дивитися зомбоящик, особливо ті канали, які пропагують псевдоукраїнські позиції і намагаються догоджати медведчукам, бойкам, рабіновичам, шуфричам і коломойським, котрі наполегливо відстоюють «рускій мір» і мир за будь-яку ціну.
Дуже хочеться, щоб було більше таких правдивих, патріотичних, незаангажованих газет, як «Вільне життя плюс». Із цього видання можна почерпнути багато корисного, життєво необхідного, патріотичного, що прояснює свідомість і робить думки світлішими й добрішими. До слова, усі цитати наших духовних провідників, які я наводила, взяті із книжки журналістки «ВЖ плюс» Галини Садовської «Тернопільські зустрічі», яку авторка мені люб’язно подарувала. Тож звертаймось частіше до цієї газети. Це справді вірний друг і добрий порадник, надійний компас у життєвих та політичних реаліях.
Слава Україні! Героям слава!
Надія ЗАХАРСЬКА.
с. Горинка Кременецького району.
Фото з вільних джерел