Торік у вересні в «Калині» був опублікований матеріал «Наша Войтківна». Автори — Ірина Шеремета із Чорткова й Леонід Дяченко з Арциза на Одещині — розповідали про «людину-ангела, зіткану з доброти» Стефанію Атаманчук із Семаківців Чортківського району.
Для звичайної жінки, котра все життя пропрацювала сільською фельдшеркою, це стало зворушливою несподіванкою. Стефанії Войтківні звідусіль телефонували люди, бо не тільки за високий професіоналізм і співчутливість вдячно пам’ятають і шанують її, а й за взірець моральної чистоти, любові до ближнього і міжконфесійної поваги.
Нагадаємо, що пані Стефанія (з дому — Домінік) — полька по батькові й українка по материнській лінії. Так споконвіків повелося, що половина людей у Семаківцях — поляки, друга половина — українці. Поки в селі не відкрили православну церкву Святої Трійці, вся громада молилася в костелі Преображення Господнього. Згодом люди розділилися на дві парафії, але ніколи не ворогували між собою і досі з повагою ставляться до віросповідання та свят одне одного. Тобто якщо поляки святкують, українці картоплю не садять.
І східний, і західний обряди однаково близькі для Стефанії Атаманчук. Не тільки через тата-поляка і маму-українку. У дитинстві, коли дівчинка втратила матір, нею заопікувалися місцеві вчительки — українка Наталя Іванівна Дяченко і полька Льоня Яківна Павліковська, мами Леоніда Дяченка й Ірини Шеремети.
«Якщо святкували поляки, — йшлося в розповіді про Стефанію Атаманчук, — Войтківна йшла до костелу. Якщо українці — до церкви». А оскільки Войтківну в селі поважали й любили всі, то чинили так, як вона. Саме тому Семаківці можуть слугувати взірцем міжконфесійної толерантності для всієї держави.
…Чому я так детально згадую цю публікацію? Бо з’явилася вона в нашій газеті не випадково, а як перший крок великого плану-мрії уродженця Семаківців Леоніда Дяченка. Чоловік задумав добути для Стефанії Войтківни до її 75-річчя, яке вона відзначила 27 лютого, благословення Папи Римського. А публікація мала слугувати підставою для такого прохання. І з Божою поміччю та за сприяння добрих людей місія стала здійсненною!
Я теж потримала в руках цю ошатну грамоту, текст якої в перекладі звучить так: «Святійший отець Папа Римський Франциск, задовольняючи прохання, уділяє апостольське благословення Стефанії Атаманчук із нагоди 75-річчя від дня народження і через заступництво Діви Марії випрошує щедрі Божі благодаті. Ватикан. 8.01.2020 року».
Достеменно знаю кожен крок пана Леоніда до здійснення цієї мрії — найголовнішої, як він сам каже, доброї справи його життя. Та скажу тільки, що це був маленький подвиг задля великої у своїй доброті жінки.
— Ми з Іриною Шереметою приїхали привітати ювілярку першими, — розповідає пан Леонід. — Коли вручили благословення — її здивуванню і сльозам радості не було меж. Позитивні емоції переживали всі, хто прийшов пошанувати нашу Войтківну. Від полудня до пізнього вечора сільська хата повнилася людьми й не могла вмістити всіх. Одні сідали до столу, інші виходили. Вже традиційно з такої нагоди місцева поетеса, завідувачка клубу, керівниця гурту «Бабограй» Марія Деркач привітала ювілярку віршем. Продовження свята відбулося першого березня в костелі Преображення Господнього. Настоятель отець Віктор Буйна зачитав благословення Папи Римського для Стефанії Войтківни. І якби не піст, ми почули б у виконанні вдячної громади і «Многая літа» українською, і Sto Lat польською…
За словами Леоніда Дяченка, донька Стефанії Войтківни Ірина, котра мешкає в Івано-Франківську, приїхала із сином, невісткою і внучкою та подарувала мамі фотоальбом «Мої роки — моє багатство», де у світлинах із родинних архівів розповіла про все життя ювілярки.
— Запам’яталося мені одне фото 1955 року, — каже пан Леонід. — На ньому під час весілля мами Ірини Шеремети щаслива десятирічна Стефця Домінік іще в повній сім’ї — з мамою і татом…
…Багато літ спливло відтоді, як за водою. Давно у засвітах рідні батьки Стефанії Войтківни і її названі мами-вчительки. І ювілярка вже вдова. Проте підтримує родинні стосунки із сім’ями братів покійного чоловіка Зеновія — Михайла і Володимира Атаманчуків, із сім’ями братів по батькові од його другого шлюбу — Павла і Романа. Ці родини упродовж життя тримаються купки і допомагають одна одній.
Мешкає ювілярка із сином Андрієм і невісткою Галиною. Їхні діти Оксана і Роман — студенти польських вишів. А син доньки Ірини Віталій із дружиною вже порадували бабусю правнучкою Камілою. Дівчинка, побачивши грамоту з Ватикану, вигукнула: «Моя бабуся — найкраща, бо її знає сам Папа Римський!» — і весь день працювала сімейним фотографом, аби закарбувати зворушливі миті ювілею своєї відомої бабусі…
…Ось така гарна історія — осанна християнській любові, натхнена вдячністю, бажанням відплатити добром за добро і повагою до ближнього. Свідчення того, що людині для доброї слави не конче обіймати високі посади чи патентувати винаходи — достатньо відповідально ставитися до свого покликання, жити за Господніми заповідями і щодня засвічувати на обрії свого серця любов.
Ліля КОСТИШИН.
P. S. Від родини Атаманчуків-Домініків, усієї громади Семаківців, настоятелів церкви і костелу висловлюємо щиру вдячність людям, котрих Господь послав Леонідові Дяченку на шляху до здійснення його мрії. Це єпископ-коад’ютор Одесько-Сімферопольської дієцезії Римо-католицької церкви Станіслав Широкорадюк, котрий вислухав чоловіка й погодився йому посприяти; отець Кшистоф, котрий відсилав до Ватикану прохання про благословення і матеріал, опублікований у нашій газеті, й сестра-монахиня Емілія — вона щиро вболівала за позитивне вирішення справи, тримала з паном Леонідом зв’язок і передала йому благословення.