Заслужений лікар України, лауреат обласного конкурсу «Людина року-2015» Юрій ЗАВОДОВИЧ — корінний тернополянин, котрий тільки шість років із вісімдесяти провів поза рідним містом. Якщо хочете помандрувати Тернополем, якого немає, — пан Заводович стане ідеальним гідом. Він без шпаргалок оперує датами, топонімами й прізвищами, здобрює розповідь інтелігентним гумором, ілюструє спогадами і світлинами з приватної колекції. Екскурсія життям цієї людини не менш захоплива, адже Юрій Стефанович 57 років у професії! А якщо врахувати, що в анестезіології і фтизіатрії рік праці прирівнюється до двох, то його медичний стаж — понад століття.

Територія дитинства

Юрій Заводович народився 29 травня 1940-го. Мама розповідала, що його батько хворів туберкульозом і бачив сина тільки з вікна. Помер, коли Юркові було трошки більше року.

Згодом мама вдруге вийшла заміж. Вітчим Юрія Богдан Ладика збудував у 1948-му хату на вулиці Леніна, 84, нині це проспект Степана Бандери, 18. Вона досі дивиться приземкуватими вікнами в бік Кападоції — території дитинства тих, кого вигріла родинним затишком і стала місцем сили.

Сім’я Ладиків поповнилася трьома дітьми, але з Юрієм їх різнило хіба прізвище. Батько однаково любив усіх. Усі вони отримали вищу освіту. Всі донині тримаються купки. На батьківському обійсті побудувалася родина сестри Юрія Стефановича пані Оксани. Двоє братів — Орест і Роман Ладики теж у Тернополі.

«Колись це була окраїна міста, — розповідає Юрій Стефанович. — Обабіч тихої вузенької вулиці стояли кілька хат, а далі — землянки. Там, де нині школа №18, виливали церковні дзвони. Моє дитинство минуло на стадіоні, на Кападоції, що тягнулася від теперішнього входу в Старий парк до яру…»

На місці зруйнованого парафіяльного костелу час від часу розкидав шатро цирк. Юрій відвідував його через день. Захоплювався клоуном Юрієм Браймом — і однолітки з чоловічої середньої школи №1 дали товаришу прізвисько Брайм.

Проте дитяча мрія стати клоуном не здійснилася. У 1957 році Юрій Заводович вступив до новоствореного Тернопільського медінституту, що подарував йому багато друзів, незабутніх вражень і навіть можливість попрацювати комбайнером. Це було на першому курсі, коли він у складі студентського загону освоював цілинні землі Казахстану…

На вагу життя

Першим щаблем кар’єри молодого хірурга була посада головного лікаря дільничної лікарні на Чернігівщині. Поїхав туди за розподілом у 1963-му, а через рік його призвали до війська.

Після звільнення у запас продовжив працювати вже в Заліщицькій райлікарні. Туди приїхали на практику студенти. Одну з них — Валентину Рибалко — закріпили за Заводовичем. Як з’ясувалося, на все життя. В 1967-му вони одружилися. Весілля справляли в хаті на Леніна, 84. Господинею була сама пані Кернична! У тернополян «золотого» віку згадка про неї має приємно подразнювати смакові рецептори.

Згодом подружжя переїхало до Зборова, де Юрій Стефанович очолив хірургічне відділення районної лікарні. У 1969-му повернувся з дружиною і маленькою донькою до Тернополя. Оскільки закінчив курси анестезіологів, йому запропонували роботу в новоствореній обласній дитячій лікарні, що теж стала місцем його сили і професійного гарту. Через рік очолив анестезіологічне відділення з палатами інтенсивної терапії і впродовж двадцяти літ рятував дитячі життя.

Валентина Григорівна працювала в пологовому будинку. Протягом сімнадцяти років була завідувачкою відділення патології вагітних. Спільний фах об’єднував подружжя. Дружина з розумінням ставилася до того, що чоловік тиждень міг не бувати вдома. Це нині в області понад дві сотні анестезіологів, а в 60-ті їх можна було перелічити на пальцях рук. Юрій Заводович, до речі, був шостим анестезіологом у Тернополі. Тільки завдяки молодості й одержимості професією витримував постійну напругу, життя в шаленому ритмі. Тоді працювала санавіація — доводилося літали в райони на виклики. Вертолітними майданчиками слугували стадіони, там рятівників уже чекали «швидкі». Часто кожна хвилина була на вагу життя.

«Мав понад п’ятнадцять випадків чистих реанімацій, коли вдавалося витягувати дітей зі стану клінічної смерті, — пригадує лікар. — А складних випадків не перелічити. Двадцять років праці в дитячій лікарні були найнапруженішими у моїй професійній біографії, проте найцікавішими, найприємнішими».

Від кожного успіху відчуття щастя зашкалювало. Розповідає, як із Добрівлян Заліщицького району привезли вертольотом трирічну дівчинку із задавненим апендицитом. Прооперували. Дитина не приходила до тями. Юрій Стефанович залишився з нею до ранку, хоча вдома його чекала донька, ровесниця маленької пацієнтки. Наступного дня тато знову не прийшов — чергував біля дівчинки. Витягнув її, хоча, каже, обома ногами була на тому світі. Зате через три доби не йшов додому, а летів, мов на крилах. Досі Заводовичі товаришують із сім’єю цієї дитини, котрій нині вже за п’ятдесят…

…Юрій Стефанович може без кінця розповідати про колектив відділення, що був другою родиною для медиків. Про те, як вони опановували на численних курсах нові методики і попри спротив доцентів упроваджували їх, як, наприклад, катетеризацію підключичної вени в 1974-му. Складні ситуації змушували й винаходити різні медичні, як тепер кажуть, лайфхаки. Як-от прообраз катетера з… телефонного дроту. А найвищою нагородою за цю винахідливість було швидше одужання дітей.

Дорогою ціною

«Не вважаю, що робота буває важкою чи легкою, — розмірковує лікар. — Будь-яка праця може видаватися важкою непрофесіоналам. Якщо ж людина має відповідні знання, наполегливість, переконання, що все робить добре, то врешті отримує результат. А тоді вже з’являються відвага, впевненість і задоволення від праці. І зовсім не важко. Згодом, коли я очолював тубдиспансер і не мав чим годувати пацієнтів, мені бувало в рази важче, ніж у реанімаційному відділенні дитячої лікарні».

Проте на початку 90-х Юрій Заводович залишив цей заклад і став завідувачем відділу охорони здоров’я Тернопільського міськвиконкому. Відмордувався, каже, два роки й досі не зрозумів, для чого йому це було потрібно. Там лікаря спіткав перший інфаркт… Надто дорогою ціною доводилося набувати досвіду управлінця, організатора галузі, але він став по-справжньому безапеляційним на наступній посаді — головного лікаря обласного протитуберкульозного диспансеру.

Юрій Стефанович очолював його з 1992-го впродовж двох десятиліть. У період, коли люди не отримували зарплат, коли лікарі, аби прогодувати пацієнтів, з відрами збирали по селах із двору в двір овочі, просили в м’ясних цехах кістки для супів. Це був період тотального безгрошів’я і відчаю, психологічно найважчий:

«Коли в дитячій лікарні помирала дитина — зчинявся лемент, сестрички плакали, а в тубдиспансері померли вночі двоє пацієнтів — медсестри перехрестилися, мовляв, хай з Богом спочивають, відмучилися. Я протягнув тубдиспансер крізь ці страшні роки і з досягненням пенсійного віку написав заяву на звільнення з посади головного лікаря. Ще певний час працював заступником з організаційно-методичної роботи і вийшов на пенсію без жодних думок про повернення в медицину. Але просидів удома тільки два тижні. Колега запропонував очолити приватну клініку. Її головним лікарем працюю із 2013-го й донині».

Не роботою єдиною

Щодня лікар Заводович проводить багато часу в клініці, за кермом, за комп’ютером. До речі, почав його освоювати в 55 і тепер працює на рівні впевненого користувача. Поняття «пізно» в його системі життєвих координат не існує.

Попри постійну зайнятість життя не пройшло повз цього чоловіка, не обмежилося стінами медичних закладів. З дружиною, донькою Тетяною і сином Андрієм вони проводили відпустки у безперервних подорожах. Знаходили час на хобі. Іще в 1970 році Юрій Стефанович придбав кінокамеру і захопився зйомками. Це домашнє кіно живить спогади і заселяє ними серця дітей та внуків.

…Зі школи пан Заводович займається спортом. Свого часу навіть тренував інститутську команду з пінг-понгу. Любить рибалити. Колекціонує світлини Тернополя, раритетні книжки про рідне місто, рецепти пасок, найцікавіші з яких видав окремою збіркою.

Іще одним місцем своєї сили Юрій Стефанович вважає дачу, де вирощує різні сорти помідорів, доглядає перепілок, надихається традиційними недільними обідами із сім’єю, квітами, котрі його дружина вирощує навіть у зношених туфлях і старій ванні. Любить згадувати Тернопіль, що тепер існує тільки в його спогадах, на старих світлинах, кіноплівках та в серці. Він і є найпотужнішим місцем його сили.

З роси й води вам, пане Заводовичу, до ста і далі!

Ліля КОСТИШИН.

Фото із сімейного архіву Юрія Заводовича