Український артист Іван Гаврилюк висловив обурення з приводу того, що тепер на телебаченні треба «випрошувати» право говорити або співати рідною мовою. Про це народний артист, колишній народний депутат Іван Гаврилюк сказав у інтерв’ю «Главкому».
«Вибачте, але які можуть бути квоти в моїй хаті? Які можуть бути квоти на моїй рідній землі? Які квоти? Все повинно бути українською мовою!!!» — заявив артист.
Він запропонував подивитися на досвід інших країн.
«У будь-якій країні це все існує. Подивіться на Польщу або Ізраїль… А Меркель каже, що людина, яка не володіє німецькою мовою, є небажаною на території Німеччини. Які квоти? Я ще повинен випрошувати, і мені повинні дозволити розмовляти або спі- вати на телебаченні рідною мовою?
Як би це страшно не звучало, так. Війна завжди стає і поштовхом в економіці, й поштовхом для єднання і гуртування нації. Хоча, переконаний, українцям до визначення «українська нація» ще дуже далеко, це інший, вищий щабель. Народів, які б себе отак ненавиділи, я ще не бачив. А я жив і працював серед багатьох національностей. Не вміємо ми себе любити, шанувати, того й маємо багато біди.
Тепер жодна Божа заповідь не діє. От написано: як хочеш, щоб тобі було добре, роби людям так само, як собі бажаєш. Це не діє. Коли я збагнув, що у моїй рідній Україні за п’ять секунд можна з Господа Бога зробити лайно, а потім за п’ять секунд з лайна зробити Господа Бога, Київ мені став чужим містом. Я прожив у Києві десь із 1966 року, 50 років чи навіть більше. І щодня відчував на собі тиск тільки тому, що я українець. У побуті це було повсякчас. Я кожного дня нервувався із цього приводу.
Подивіться на телебачення. Ну що ж вони цвенькають, ці хлопці? Ці, наприклад, «112 канал», помийна яма імені Мураєва. Ну чому російською мовою? У нас що, пів країни дебілів, української не розуміють?
Ми всі знаємо про Лорак і Лободу, але це сміття. Та чому ж ніхто не говорить про таку «видатну співачку », як Софія Ротару, яка щороку, скільки триває ця війна, скільки є ця біда в Україні, виступає у Росії? Це нормально? Вона в інтерв’ю сказала, що в неї нема позиції, куди кличуть — туди і їде. Не хочу ображати, але в мене є що на це відповісти, лише це не для друку.
Як можна бути «поза політикою»? Це поза життям у сенсі? Я дивуюся нашій СБУ. Та поїхав хтось із наших у Москву, заспівав для них чи розповів там по телебаченню, яка влада в Україні погана (вона погана, але в Москві не треба про це розказувати), потім приїхав на кордон з Україною — в Україну не пустити і все! Так роблять країни, які себе поважають. Ну, у нас влада не українська, їм Україна тільки як територія потрібна…» — емоційно висловився Гаврилюк.
На питання, чому українського слова на телебаченні, в музиці у 90-х роках було більше, ніж тепер, народний артист відповів, що то було певне пручання.
«І при комуністах був спротив. Ви подивіться лише те кіно, що в ті часи знімалося, при тому страшному режимі. Ніяких «держкін» не було. В Києві було десь дві школи з українською мовою навчання, то про яке кіно можна було говорити? Але кіно робилося, це був також момент ідеолог ії. Тоді кіно знімалося українською, якщо це знімали Параджанов або Іллєнко, а дублювалося російською. Тому що кожен фільм здавався в Москві, в Держкіно СРСР російською мовою. А у республіці демонструвалося українською. Тоді ж проходили народні фестивалі, по 10 днів на рівні області, на рівні обкому партії були кінофестивалі. І був ажіотаж навіть на посередні фільми, квитків не було. Це знову ж таки ідеологія», — зауважив Іван Гаврилюк.
А. ДМИТРІВ.