Є люди, котрі своєю енергією, добрими справами, жертовним служінням ближньому крізь роки продовжують дивувати і захоплювати. Саме до них належить настоятель православних парафій у Шушківцях та Білозірці на Лановеччині отець Олексій Філюк.

У 2018-му він був визнаний людиною року на Тернопіллі і я розповідала, як багато священник робить не лише на церковній ниві, а й для згуртування сільських громад, їх духовного і культурного розвитку. В рідних Шушківцях він і клубом завідував, і вів гуртки художньої самодіяльності, організовував вечори відпочинку для літніх людей, демонстрував їм духовно-просвітницькі фільми, проводив екскурсії до духовних святинь краю та України. А на церковні проводи старого року та зустріч нового до храму Шушківців збирались не лише чи не всі мешканці цього маленького села, а й активісти з Ланівців та навколишніх сіл. Священник потурбувався, щоб оформити належним чином і в’їзд у село, а торік тут відкрили музей історії Шушківців, де зібрали старі речі селянського побуту, документи, фотографії. І до цього людей теж спонукав священник.

Тоді, у 2018-му, о. Олексій сказав мені, що хоче й для Білозірки, де нещодавно став настоятелем, більше зробити, щоб і тамтешні його парафіяни відчули, як багато в їхньому житті залежить від них самих. І ось нещодавно в церкві він показав мешканцям села «Історію Білозірки у 200-літніх фотографіях». У ній зібрано пів сотні старих світлин (частина з них зроблена з літографій), найдавніша з яких датована 1780 роком. Священник збільшив їх, взяв у рамки — і вони до сліз зворушили його парафіян, котрі вперше наочно побачили таку давню історію своїх села та церкви. Настоятель храму вдячний колишній церковній касирці Софії Григорівні Негоді, котра написала книжку про тутешню церкву і запропонувала йому близько двадцяти давніх знімків. Решту він знаходив в архівах, у довгожителів і краєзнавців.

Тепер в отця Олексія виник задум дослідити підземні ходи під Білозіркою, котрі тягнуться на шість кілометрів, а люди ще просять його написати книжку про історію їхнього села. Він уже живе думками про неї, навіть подав документи на грант Львівської фундації «Активна церква у громаді». Дай Боже, щоб там підтримали його починання. А поки що в суботу, перед прощеною неділею, в Ланівцях, у культурному центрі Єловицьких (засновників селища), відкрили виставку з історії Білозірки у фотографіях. Згодом вони стануть постійною експозицією культурного центру в самій Білозірці, який створюють у парафіяльному будинку. Тобто і в цьому селі з’явиться свій музей, як рік тому він з’явився в Шушківцях. Священник також зацікавився усипальницями біля церкви, з’ясував, що там поховані фундатори храму, тож спочатку реставрував одну з них, потім другу, тепер досліджує історії життя перших будівничих сільської церкви.

А ще отець Олексій Філюк дуже активний у соцмережах. У його сторінки у фейсбуці понад 80 тисяч підписників, а відвідувачів у рази більше. Уявляєте, яка це величезна аудиторія, яка разом із ним служить, молиться, стає учасником духовних і культурних вечорів. Священник відповідає на її запитання про віру, про Бога, про те, чому так важливо шукати дорогу до Нього, відкрити Йому своє серце. А це якось запропонував, хто не має Євангелія, а хоче мати, він готовий надіслати. І посипались прохання зі всієї України. Тож отець Олексій разом зі своїми парафіянами розіслав уже понад дві тисячі примірників Євангелія своїм підписникам. Здебільшого у Центральну та Східну Україну, одна навіть потрапила на хутір Диканька, хоча були також замовники і з західних областей. «Нам не шкода, хочуть люди мати вдома Святе Письмо, а не знають, де взяти його, ми готові допомогти», — каже отець. Торік у Великий піст він перестав виходити у соцмережі, тож його тамтешня аудиторія не могла дочекатись, коли отець повернеться. Може, тому цьогоріч не покидає їх. Помолилися разом у прощену неділю, попросили одне в одного прощення, обміркували, як мають поводитись у піст, а там побачить.

Я ж згадую, як минулоріч, коли в передвеликодню і великодню пору країна була на карантині, шушківецький священник знайшов спосіб, як і в таких умовах задовольнити потреби вірян. Він запровадив запис на сповідь, тож у певний час у храмі було лише двоє людей — він і сповідальник. Між ними була соціальна дистанція, і людина вголос сповідалася. І великодні кошики всі посвятили, хоч ніхто з вірян не йшов з ними до церкви, бо карантином це було заборонено. Отець Олексій запропонував на конкретний час людям вийти з кошиками до воріт своїх домівок, а він об’їхав усіх та посвятив святочне. Цю пропозицію підхопили й в інших наших селах. Притому священник не втомлюється нагадувати людям про необхідність дотримуватись порад лікарів, як поводитися під час карантину. Нині каже: минув рік, усі його парафіяни здорові, ніхто не захворів, дякувати Богу. І при цьому кожен мав можливість задовольнити свої духовні потреби.

Шушківецький та білозірський священник переконаний: не тільки люди мають йти до церкви, а й церква повинна брати найактивнішу участь в житті людей. Її соціальне служіння у наш час набирає все більшої ваги. Окрім уже названих громадських ініціатив о. Олексія, важливо також згадати справи милосердя. Це і передачі бійцям на фронт, і підтримка сиротинців, і допомога потребуючим. Зібравши яблука у власному саду, наробивши за літо всіляких консервацій, він потім має чим ділитися з іншими. Панотець, до речі, сам смачно готує і рецептами своїх смаколиків щедро ділиться і у фейсбуці, і в «смачних мандрівках» на нашому телебаченні.

Його називають нестандартним священником, так би мовити, неформатом у церкві. Він не просто служить у храмі — править, сповідає, причащає, виголошує проповіді. Він переконаний: не потрібно чекати людей у храмі, треба йти до них і нести їм розраду, світло. Сам зазнав у житті біди і втрати, переживань і журби, тож розуміє людей, співчуває їм, як може, підтримує. «Не розділяю служіння Богу і людям, для мене це одне служіння, — розповідав мені отець Олексій після вручення  нагород конкурсу «Людина року-2018» два роки тому. — Шушківці маленьке село. Нині в ньому немає ні пошти, ні школи, ні садочка, ні аптеки. Навіть крамниці немає. Єдине, що ще є — це храм, де ми у свята і неділю зустрічаємося з людьми. Я не тільки несу їм слово Боже, а й у церкві і поза нею говоримо про їхні проблеми. Хтось потребує інвалідного візка — звертаюся до благодійного фонду, комусь ходунки потрібні — шукаю… Живу проблемами села та його людей щодня. На розрив… Не хизуюся. Такі нині реалії життя. Шушківці вимирають. Коли прийшов на парафію у 2005-му, тут було 250 жителів. Тепер менше сотні. Щороку де-в’ять-десять похоронів, а в останні літа — жодних хрестин. Якщо так далі піде, то за десять років села не стане. Це мій біль. Може, тому намагаюсь допомогти своїм людям, подарувати їм хоч трохи радості».

Треба відверто сказати: однодумців у нього мало, а послідовників — й поготів. Його багато хто не розуміє, твердить, що молодий отець просто піариться. Але ж він не йде ні в депутати, ні у владу. Він простий сільський священник — і ним залишається. А чинить так, як велить його віра і сповнене любові до людей серце.

І вже зовсім благословенний вчинок отця Олексія Філюка: залишившись із певних причин самотнім, він взяв під опіку двох хлопців з інтернату. Тепер у Сергія та Віктора є свій дім і хоч неповна, а все ж своя сім’я. Священник оточив їх таким теплом і турботою, що вони одразу почали кликати його татом, а він їх називає не інакше як синочки мої соколята. «Я тому і встигаю так багато, що сини мені активно допомагають, без них жодна справа не обходиться». Хлопці і прислуговують йому в церкві, і вдома стараються всіляко підсобити, і в громадських справах допомагають. Я ж згадую, як радів Віктор, коли татові вручали відзнаку «Людина року», багато його фотографував, горнувся до нього.

Сергій — восьмикласник, а Віктор навчається на другому курсі Лановецького коледжу. Вік складний, потребує особливої уваги і такту. Але приклад отця, його щоденні справи і турботи передаються й синам — і це тішить отця. Він дуже хоче, щоб у хлопців була щасливою доля, щоб вони не тільки сприймали добро, а й творили його самі, росли милосердними і відповідальними під Божою опікою.

І як можна після всього сказаного твердити, що один у полі не воїн. Ще й який воїн, якщо йдеться про отця Філюка і таких, як він, жертовних та щедрих душею людей. Покликаний Господом на служіння, він усього себе віддає людям. Сказано ж: «Що зробите одному з братів Моїх менших, те зробите Мені». І це той випадок, коли священник не лише проповідує Божу науку, а й сам повсякчас живе за нею — так само просто й природно, як дихає повітрям, як радіє сонцю і щоденно дякує Господу за кожен дарований день.

Галина САДОВСЬКА.

На фото: о. Олексій ФІЛЮК серед світлин з історії Білозірки та зі своїми синами.