Коли війна прийшла на українську землю, в нашому лексиконі з’явилось незвичне досі слово — капелан. Тобто священник, який опікується воїнами на фронті, в госпіталях, у тилу. «Захисник захисників» — так окреслив їхню сутність відомий учасник АТО, оборонець Донецького аеропорту Валерій Чоботарь.

Про специфіку їхнього служіння говоримо нині з лауреатом конкурсу «Людина року-2020», військовим капеланом 44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола протоієреєм Володимиром Андрухівим.

— Всечесний отче, важко повірити: ви справді були у зоні бойових дій 870 днів (це ж два з половиною роки!), як твердять громадські організації — Українське реєстрове козацтво та Спілка військових священників, котрі клопоталися про визнання вас «Людиною року-2020»?

— Так. Хотів дотягнути до тисячі днів, але захворіла дружина, мусив приїхати і бути з нею. На жаль, врятувати її не вдалося, я уже вдівець. Залишився служити у 44-й артилерійській бригаді. Там у нас є духовний центр, капличка Покрови Пресвятої Богородиці, де в неділю і в свята проходять богослужіння. Капличка не зачиняється, кожен має змогу зайти туди, помолитися. Там, до речі, чимало ікон, привезених із зони АТО.

— Тобто на передовій ви перебували постійно, не наїздами.

— Хлопці поїхали — і я з ними. Додому навідувався на якийсь тиждень під час ротацій чи у коротку відпустку. Наїздами на передову багато не зробиш. Там треба постійно бути, разом жити, разом спати, їсти з бійцями їхню кашу, мерзнути в бліндажах, разом ходити немитими або ж  митися у літньому душі. Бо якщо я житиму в кімнаті з підлогою, якщо там буде «буржуйка», щоб мені було тепло, то повірте, такого капелана ніхто не прийме. Це однозначно. Щоб бійці тобі довіряли, треба жити їхнім життям.

— А чим доводиться займатися священникові на передовій?

— За великим рахунком тим же, що й у тилу, тільки з корекцією на те, що там іде війна і гинуть люди. Коли я під Кримським заїхав в одну з бригад, іду до бійців як священник — у скуфії, в єпитрахілі. А там стояли хлопці з Львівщини. Побачили мене й дивуються: «Що ви тут робите, отче?» «А ви, що робите?» — я їм зустрічне запитання. Вони кажуть: «Ми кулеметники. Україну захищаємо». «А я приїхав вас підтримати». «То, може, б ви нам бліндаж освятили?» «Нема питань», — кажу. Коли їду на передову, завжди беру із собою Святі Дари, свячену воду, образки, хрестики — усе це в моїй польовій сумці. А раптом хтось не має хрестика чи захоче посповідатися, причаститися. Я маю бути до всього готовий.

— Можете згадати якийсь неординарний випадок, що трапився з вами на передовій?

— Це було під тим же Кримським. Одного вечора почався обстріл. Хлопчина з Теребовлі питає: «Отче, ви вмієте користуватись кулеметом?» «Вмію, але не так вправно, як ти», — кажу йому. «Тоді беріть мій автомат, а я буду біля кулемета». Я у війську служив, зброю знаю. І так ми з тим хлопчиною зі зброєю в руках просиділи до ранку. «Бачу, ви ще той отець, — каже мені вранці молодий солдат. — А якби «сєпари» на нас полізли, ви б стріляли?» «Мій сан не дозволяє цього робити, — відповідаю. — Але, якби тобі загрожувала небезпека чи тут лежали поранені, я б вас захищав. Думаю, Господь простив би мені цей гріх швидше, ніж той, коли б я вас не рятував».

Після того випадку вони один одному передавали: то наш капелан. І хлопці йшли до сповіді чи просто поділитися своїми сумнівами, тривогами. Я ж їх розпитував про здоров’я, про те, як поживають їхні родини, як діточки, чи телефонували нині додому. На передовій дуже важливо, який морально-психологічний стан бійця. І добре, що в наших Збройних силах є уже капелани. До речі, в канадській армії вони працюють з 1913 року. Там немає жодних замполітів, дух війська тримається  на капеланах, які несуть службу як військові. У нас же статус капеланів — працівники Збройних сил.

— Серед капеланів є не тільки православні священники?

— Звичайно. Є греко-католики. В синодальному управлінні є навіть імами. Якщо виникає в них потреба, я можу зателефонувати: «Приїдь, брате, тут є солдат, що хоче з тобою поспілкуватись». Немає тільки служителів Московського патріархату — і зрозуміло, чому.

— Як зазначається у поданні, разом із бригадою  ви пройшли бойовий шлях від села Побєди — Лисичанськ, Сєверодонецьк, Новоайдар, Бахмут, Попасна, Званівка, Привілля, Новотошківка, Боровеньки, Орехово… Ви отримали посвідчення учасника бойових дій, нагороджені багатьма військовими і церковними нагородами. Звідки у вас така жертовність: кинути спокійне Тернопілля і бути там, де найважче, де вирішується доля країни, якби це пафосно для когось не звучало?

— Думаю, що з родини. Я народився в Хабаровському краї, куди за участь у національно-визвольній боротьбі, а по-народному, за бандерівщину, були вислані тато на 25 років, а мама — зв’язкова УПА — на двадцять. Там вони познайомилися, побралися, там народилися мій старший брат, я і сестра. На Тернопільщину, мамину землю, ми приїхали у 1968-му. Тож виріс і виховувався я в патріотичній українській сім’ї. Думаю, якби батьки були живі, то похвалили б мене як сина. Тому що вони боролися за вільну Україну і я тепер вношу якусь свою часточку в перемогу Української армії.

— У вас двоє синів. Котрийсь пішов вашим шляхом?

— Обидва. Тільки старший, Тарас, обрав мою світську професію зварника, як і я працював у колгоспі до вступу в Луцьку духовну семінарію. А молодший, Михайло, закінчив дяківську школу в Чорткові й навчається в духовній академії Православної церкви України в Києві.

— Яке найбільше ваше побажання синам?

— Тато нам часто розповідав про свою боротьбу. Не раз казав: «Я, діти, хотів, щоб ви краще жили». Тепер я своєму синові Тарасові, із сім’єю якого живу, кажу: «Дід твій воював, щоб я краще жив, я поїхав на передову, щоб ти краще жив. І дай Бог, щоб ти ніколи не сказав своєму синові, а моєму внукові (йому пішов уже шостий рік): «Дід твій воював, щоб я краще жив, а тепер я воюю, щоб ти краще жив».

— Дай Бог, щоб це була наша остання війна. Переможна й остаточна. І дякую вам, отче, за інтерв’ю.

Розмовляла Галина САДОВСЬКА.

На фото Василя БУРМИ: о. Володимир з владикою Нестором та учасником бойових дій Валерієм Чоботарем.