Уперше за двадцять років проведення конкурсу «Людина року» його переможницею стала медсестра. Воно й не дивно: рік такий — коронавірусний, у медиків свій фронт, своя небезпечна передова. Тож одразу троє з них удостоїлись цього престижного звання: професор і лікар — інфекціоністи з Тернополя та медсестра — Тетяна Михайлівна Дмитрів із Монастириської міської лікарні. А клопоталась про її відзначення районна профспілкова організація працівників охорони здоров’я.

«Тетяна Дмитрів працює в нашій лікарні понад двадцять років. Спочатку трудилася в хірургічному відділенні, а з першого дня створення реанімаційної палати й потім — у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії, стала тут старшою медсестрою.

Понад дев’ять місяців тому наше містечко перетворилося на маленький Ухань. І від першого хворого на коронавірус до покращення ситуації із захворюваністю на початку грудня Тетяна Михайлівна перебувала на передовій боротьби з COVID-19. За цей час у нашому закладі пролікувались близько 400 пацієнтів із цим діагнозом, понад 200 з яких були надзвичайно важкими і перебували у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії. Тобто дві сотні хворих перейшли через руки старшої медсестри Тетяни Дмитрів.

Вона дуже професійна, відповідальна, стресостійка і витривала. Добами трудилася в захисному костюмі, респіраторі й окулярах в умовах неймовірної спеки, що влітку сягала 38 градусів. Адже у відділенні цілодобово працювали апарати ШВЛ, кисневі концентратори. Вони нагрівають повітря, виділяють вуглекислий газ і дуже гучно працюють. Настільки, що медики не чують одне одного». (З подання до оргкомітету конкурсу).

Сама ж Тетяна Михайлівна небагатослівна. Каже: вона не та старша медсестра, що сидить у кабінеті й звідти керує. Її робоче місце — на сестринському посту. І робить вона все те, що й інші медсестри: ставить крапельниці, катетери, робить уколи, стежить за станом хворих. Майже рік вони працювали лише вчотирьох: вона, Ганна Підкаменецька, з якою трудиться разом уже багато років, Ірина Б’єнь і Наталя Крислата. Тож справді доводилось перебувати у відділенні добами. Згодом до них доєдналась Марія Павленко, а із січня цього року й медбрат Василь Парубочий.

Проте і нині не доводиться розслаблятись. Третя хвиля пандемії важча, ніж дві попередні, твердять медики. Думалося, що з часом вірус слабшатиме, а він мутує й лютує. Перебіг хвороби у багатьох пацієнтів дуже важкий, не всіх вдається врятувати. Кожен летальний випадок болем відгукується як у її серці, так і в серцях її колег. Але вона кріпиться сама і згуртовує свій невеличкий колектив: «Дівчата, ми мусимо працювати!» Її  відповідальність і професійна витримка багатьох вражають та надихають. Донедавна вони не могли піти навіть у планову відпустку, не мали на це права. Та й тепер не до відпусток, бо невидимий ворог знову наступає.

«Ні для кого не секрет, що на початках боротьби з ковідом нас рятували волонтери. І Тетяна Михайлівна залучала до волонтерської допомоги знайомих і друзів, телефонувала тим, котрі мешкають і працюють за кордоном. Вони висилали гроші на найнеобхідніше…

Один пацієнт, священник, після лікування від коронавірусу у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії сказав: «Я побачив пекло на землі». Це справді було пекло тривалістю у дев’ять місяців. Наша Тетяна Михайлівна не тільки мужньо витримала працю в цих пекельних умовах, повернувши до життя десятки людей, а й зберегла сестринський колектив — команду порядних професіоналів». (Із подання до оргкомітету конкурсу).

Це було непросто. Адже медики живі люди, і не завжди захисні костюми та респіратори можуть вберегти їх від зараження: бачимо статистику, захворюваність серед них зростає. Тетяна Михайлівна замовила колегам вакцину від чотирьох штамів грипу, вони щепилися, і, напевно, це зміцнило їхній імунітет. Але немає ліків від психологічних та моральних навантажень, адже ти щодня стикаєшся з людським болем і стражданнями. Тим більше, що до ковідних хворих не пускають рідних. «Ми стараємось бути з ними, як родичі. Треба розтерти плечі, беремо спирт і розтираємо, треба зробити масаж — робимо. Стараємось підтримати хворого, заспокоїти, розрадити. Найгірше, коли людина просить: «Рятуйте мене!», а ти знаєш, що їй уже не допомогти. Не передати словами, що діється тоді в наших душах», — розповідає медсестра.

«У тому, що медицина — покликання Тетяни Михайлівни, сумніву немає. Вона з родини медиків. Її мама працювала в лікарні, сестра — молодша медсестра, чоловік лікар-анестезіолог, донька — третьокурсниця медичної академії». (З подання до оргкомітету конкурсу).

Мама була прибиральницею у лікарні. Її доньки не раз прибігали до неньки на роботу. Їх заворожували медсестри у білих халатах, те, як вони робили уколи, роздавали ліки. Тож обидві дівчинки вирішили стати медсестрами. Сестри рано осиротіли, адже їхній батько помер тридцятип’ятирічним. Тому прагнули швидше стати на ноги й допомагати мамі. Про вибір професії не йшлося, вони змалку знали, ким будуть. Медицину обрали й діти Тетяни Михайлівни. Фельдшером на «швидкій» працював її син Сергій, він тепер в Англії. А мамі приємно, коли його колишні пацієнти розповідають, яким добрим і уважним він був до них. Донька Соломія навчається в Івано-Франківській медакадемії, буде лікарем, як тато. З Ігорем Васильовичем Дмитрівим Тетяна Михайлівна вже 20 років у щасливому шлюбі.

Чоловік мав нещастя захворіти на коронавірус ще на початку березня минулого року. «Це було так страшно, — розповідає Тетяна Михайлівна. — Він сказав, що в лікарню не піде. Тож прокидалася вранці, ставила йому крапельниці і бігла на роботу. На обід прибігала подивитися, як він, і знову на роботу. Телефонувала до отця Володимира, нашого священника, щоб молився і за мого чоловіка, і за наш колектив. Дякувати Богу, Ігор одужав. Тепер каже, що я врятувала йому життя».

Запитую, що для неї важливіше: сім’я чи робота? Питання, може, не зовсім коректне, і все ж.

— Мені дуже дорога сім’я, — мовить Тетяна Михайлівна. — Але залишаю все, коли кличуть на допомогу. Чоловік не раз каже, що я більше на роботі, ніж удома. Я ж після зміни іду ще до тих, хто лікується вдома, теж ставлю крапельниці, роблю уколи. Не можу відмовити людям, адже обрала цю професію, щоб їм допомагати.

«…Чи стане Тетяна Дмитрів «людиною року-2020» — вирішувати вам, шановні члени оргкомітету конкурсу. Але для нас ця жінка вже Людина року! З повагою — голова Монастириської районної профспілкової організації працівників охорони здоров’я В. І. Тріщук».

«Людиною року-2020» Тетяна Михайлівна стала. Привітати її з цим визнанням з Монастириської у Збаразький замок приїхали чоловік з донькою, сестра Руслана, медсестра Ганна Підкаменецька, давня подруга Оксана Дмитрів. Від їхніх теплих вітань, від щирих слів доктора медичних наук професора медуніверситету Андрія Цвяха, котрий представляв лауреатку, в неї підкошувались ноги. Тільки й мовила: «Я не вмію говорити, я вмію працювати. Думаю, що це не тільки моя нагорода, а й всього колективу». Усі аплодували цій щирості і скромності, а головне — відданості професії та своєму покликанню. Ігор Васильович, обнімаючи дружину, повідомив: цього дня у них з Тетяною подвійне свято — 21 лютого 2001 року вони побралися. Отже, у 20-річчя конкурсу вони відзначають ще й двадцятиріччя подружнього життя. Ось так інколи сходяться зорі у добрих і щирих людей: замість одного свята Бог дарує два.

Та мить свята коротка. Навіть на цих урочинах вона думала про своє відділення, про пацієнтів, що там лікуються. «Двоє хворих дуже важких. У них вже майже немає легенів…» — мовила із сумом. А дехто думає, що все це байки, отой коронавірус, вони безпечні, зовсім не бережуться. Прошу у Тетяни Михайлівни порад, як вберегтися людям від підступної хвороби.

— Раджу їм те, про що вони чують чи не щодень, — остерігатися: носити маски, дотримуватись дистанції, уникати скупчення людей, громадського транспорту. Обов’язково мийте руки, не торкайтесь ними носа, рота, очей. Вірус не так передається через шкіру, як через органи дихання та слизові оболонки. Хто має таку можливість, краще пересидіти карантин удома. І в церкву не обов’язково ходити щоразу, хай простять мені панотці. Тепер головне — не захворіти, вижити.

Якщо ж хоч трішки піднялась температура, не сидіть вдома, не займайтеся самолікуванням. Звертайтеся до лікаря, при потребі лягайте в лікарню. Не затягуйте до того стану, що вже ні встати, ні дихнути. Хвороба підступна, а задавнену лікувати вкрай важко.

— Як сказала одна жінка, що  перенесла ковід: якби знала, що так важко хворітиму, я б по кілька масок одягала.

— Отож-бо. А ще: зміцнюйте імунітет, їжте багато лимонів, імбир. І бережіться, бережіться! Адже недарма кажуть, що береженого й Бог береже.

Коли пишуться ці рядки, моя героїня на своєму сестринському посту. Разом із лікарями та медсестрами рятують тих, у кого важкий перебіг захворювання. Розповідає: наступного дня після урочин у Збаразькому замку до них приїжджав інший переможець конкурсу «Людина року-2020» професор медуніверситету Василь Копча. Цікавився, як їм працюється, консультував хворих. І це теж позитивний результат нашого конкурсу: він дарує нові знайомства, ділові і життєві контакти й об’єднує жертовних та небайдужих людей.

Галина САДОВСЬКА.

На фото Василя БУРМИ Тетяна ДМИТРІВ із сестрою та чоловіком.