У СТАРОВИННІ ВХІДНІ ДВЕР І БУДИНКУ ХТОСЬ НЕСМ ІЛИВО, НІБИ З ОСТРАХОМ СПОЛОХАТИ, ПОСТУКАВ. ГОСПОДИНЯ ВІДЧИНИЛА — ПЕРЕД НЕЮ СТОЯВ ЗНІЯКОВІЛИЙ СЕРЕДНЬОГО ЗРОСТУ ЛІТНІЙ ЧОЛОВІК. ПРИВІТАВШИСЬ, ПОЦІКАВИВСЯ: «ВПІЗНАЄТЕ СИНА МОКРИНИ?»

Чи ж могла вона впізнати в ньому молодого, міцної статури Федора, котрий у п’ятдесятих роках забирав н е н ь к у д о Тернополя і п р о д а в а в батьківську хату. Звичайно, ні. Заметушившись, запросила гостя до хати.

Переступаючи незвично високий дубовий поріг, зауважив, що той досі міцний, мов кремінь. Якби ж він умів говорити, то розповів би, як первісток Федір, щойно навчившись ходити, намагався подолати висоту вхідного порогу і впав, розбивши носика. Вся сім’я збіглася, щоби заспокоїти малюка.

 Через той поріг, ледь піднімаючи хворі ноги, взуті у важкі чоботи, переступав узимку знесилений, зіпрілий дід Кіндрат. Він щодня спозаранку видовбував лід біля криниці, бо ж вона поїла людей і худобину з усієї вулиці. Дід любив порядок і чистоту й не раз дорікав сусідам, котрі їх не дотримувалися.

 А ще Федір згадав, як біля цього порогу з ним прощався тато, йдучи на війну з нацистами. Вважав, що негоже синові бачити й чути розпачливі плач і-голосіння майбутніх вдів і сиріт серед гурту сільських жінок. Наче передчував лихе, бо через кілька місяців восьмирічний Федір став сиротою, а його мама — солдатською вдовою. Спочиває їхн ій солдат десь на естонській землі…

 Федір увійшов досередини. Кімнати були такими, як колись — навіть підлога втрималася. Піч та плита нагадали чоловікові запашні, спечені на черені житні буханці, гречані млинці, вареники з вишнями. Ці смаколики мов магнітом притягували вуличних, завжди голодних дітлахів до доброї тітки Мокрини.

 У ванькирі, де минуло дитинство Федора, з меблів залишилася невелика етажерка, майстерно виготовлена столяром із сусіднього села. Вона в юнацькі роки хлопця зберігала історичні книжки, довідники, а квартирантка Світлана Павлівна — молода вчителька української мови і літератури зі сходу — доповнила їх забороненими «Історією України-Руси» Михайла Грушевського, Шевченковим «Кобзарем», виданим ще в 30-х роках. Федір чув, як енкаведисти залякували східнячку, пропонували співпрацювати з ними. Після цих погроз вона вимушено виїхала, залишивши по собі в селі добру згадку.

 Раптом господиня сполохала спогади гостя, показавши на стіну між образами і шафою — на фото молодого хлопця: «Це мій син. Воює на Донбасі». Хот іла ще щось сказати, але гіркі сльози стиснули душу. Федір, не вагаючись, вийняв із гаманця відкладену з пенсії суму і віддав матері захисника: «Візьміть, щось придбаєте для нього».

 Уже хотів виходити, але жінка, схаменувшись, підійшла до старої скрині й вийняла звідти якусь річ, закутану в ряднину. Розгорнула її — і Федір не повірив очам: це був їхній родинний великий годинник, змайстрований з міцної деревини. Довгий, з блискучим маятником і круглим та жовтим, як сонце, циферблатом. У чоловіка посвітліли очі, хворе серце радісно застукотіло. Згадав, скільки метушні й хвилювання було в хаті, коли тато привіз цей годинник із ринку, вимінявши на нього продукти. Сім’я до пів ночі не лягала спати, насолоджуючись у притихлій кімнаті очікуванням бадьорого, тремтливого дзвіночка вісника часу.

 Федір мов нині пам’ятає, як батьки схоплювалися спозаранку від звуку годинника, метушливо збираючи сина до школи. А він збирався неохоче, бо ж морозяно ї ночі треба було добиратися за п’ять кілометрів до сусіднього села, до Борщівської школи. В’язнучи в кучугурах, боячись провалитися під кригу на ставку…

Траплялося, мешканці хати подумки просили годинник не поспішати, зупинитися бодай на трошки — коли господаря забирали на фронт або коли Мокрина проводжала сина в далеку дорогу на розбудову Донбасу.

 Тоді, продаючи обійстя, жінка залишила новим господарям годинник-пам’ятку і обіцяла приїхати за ним згодом. Але не так вийшло, як думалося.

…Узявши реліквію на руки, Федір ніс її обережно, з ніжністю, як свого часу маленького внука. Вийшов на подвір’я. Впевнився, що біля споришевої стежки, по сусідству зі старими яблунями притулилася криниця, досі безвідмовно наповнюючись водою. Затуманеним чоловічою сльозою зором оглянув рідну, оновлену, ще міцну хату. Подумалося, що вона, вісімдесятилітня, ще непохитно стоятиме, очікуючи з війни сина господині, звеселиться великою сім’єю, діточками…

 Крізь віття вишень біліла старими стінами, забитими дошками вікнами довга сусідська хата коваля дядька Сафрона. Важко йому далося вивести в люди трьох синів та дочку, хоча кузня гуділа щодня до півночі. Сини поїхали вчитися у ФЗО, а їхній батько возив у східні міста України сушені сливи зі свого саду, бо там їх можна було дорожче продати.

 Федір товаришував зі своїм ровесником, сином коваля Семеном. Той іще учнем десь дістав заборонену владою літературу, читав її, дослухався до розмов двох рідних дядьків, які часом сходилися до сестри — матері Семена. Пізніше виявилося, що вони були повстанцями. Товариш поринув у визвольний рух іще підлітком і схиляв Федора до вступу в націоналістичну організацію. Але час і доля розпорядилися по-іншому. Семен поїхав навчатися на будівельника на Луганщину, а Федір — на лісника до сусідньої області. А потім чи зміна політичних подій, чи раптове одруження змінили енергійного, запального Семена на врівноваженого, поміркованого працелюба і сім’янина.

…Машина, швидко долаючи хвилясту дорогу й залишаючи позаду зелені лани, проліски, села із прибраними до свят оселями, наближалася до Тернополя. Ніщо навкруги не нагадувало про лихоліття війни — хіба блокпости на околицях поселень. Тримаючи на колінах родинний годинник, Федір очікував щемливо ї миті — почути у своїй міськ ій квартирі знайомий дзвіночок, що наближатиме очікувану перемогу над москалями і навіюватиме теплі серцю спогади.

Григорій ВОЛЯНЮК.

 с. Борсуки на Лановеччині.