ЖИТТЯ ЇЇ НЕ БАЛУВАЛО ВІД САМОГО НАРОДЖЕННЯ, БО ПОЯВИЛАСЯ НА СВІТ, УЗЯВШИ ВІД МАТЕРІ ДЕСЬ ВІДСОТК ІВ ДЕСЯТЬ-ДВАДЦЯТЬ БІЛОЇ ШКІРИ, А РЕШТУ — ВІД ТЕМНОШКІРОГО БАТЬКА. ТАКА СОБІ МУЛАТКАШОКОЛАДКА. НЕВІДОМО, ЧИ ЦЯ ДИТИНА ВЗАГАЛІ ВХОДИЛА В ПЛАНИ МОЛОДОЇ ПОРОДІЛЛІ. І ТА ВЖЕ НАПЕВНЕ НЕ ОЧІКУВАЛА, ЩО ВІД КОХАННЯ З ІНОЗЕМЦЕМ ВИЙДЕ ОСЬ ТАКА СУМІШ. ТОМУ Й НАПИСАЛА ВІДМОВУ БЕЗ ЖОДНИХ ВАГАНЬ.
Чужі люди нарекли дівчинку Анжелою. Чужі люди займалися її вихованням. Вона сповна скуштувала гіркого, впереміж із солоними слізьми, дитбудинківського й інтернатівського хліба. Про його смак можуть сказати лише ті, хто варився в тому сирітському котлі, без батьківської опіки й любові.
Малій Анжелі дуже хотілося в сім’ю. Васю забрали перед Різдвом, учора — її подружку Катю. А тепер і Маруся хвалиться, що скоро по неї приїдуть тато з мамою «на блискучій червоній машині» і заберуть її додому. А дім у них такий великий і красивий
— Маруся там уже не раз гостювала, пила пахучий чай з тортом.
— А тебе додому не візьмуть, бо ти негритянка, — вдоволено показувала Маруся язика. Анжелка плакала: — Неправда! Ти брешеш! Візьмуть, візьмуть мене!
ВОНА ЩЕ НЕ РОЗУМІЛА, ЩО ТАКЕ «НЕГРИТЯНКА» і чому її не візьмуть, якщо багатьох уже взяли, як і не усвідомлювала, чому в неї ручки, личко не такі біленькі, як в інших дітей. Вона не знала, що таке дім, але, напевно, щось дуже гарне, якщо звідти ніхто не повернувся назад у дитбудинок. Та й Маруся каже, що там дуже добре.
Бідолашна дитина тоді ще не знала, що в неї не було жодних шансів потрапити в прийомну сім’ю. Дівчинка народилася красунечкою, але колір шкіри розбивав усі її мрії.
Зростала Анжела сильною, вчилася сама себе захищати, сама собі давати раду, бо знала, що допомоги і підтримки нема звідки чекати. Вона звикала жити в цьому соціумі. Коли подорослішала, їй захотілося якнайшвидше залишити ці ненависні інтернатівські стіни, піти в самостійне життя і довести всім, що вона така сама людина, як інші. Ну й що, що колір шкіри не такий? Але ж на місце під сонцем претендують усі. І світ так створений Господом, що цього місця всім вистачає.
З одержанням свідоцтва про неповну середню освіту Анжела отримала на руки особову справу, з якої дізналася, що в неї є брат. Як же вона зраділа такій новині! Брат! Рідна кров… Отже, вона не сама в цьому світі! Дівчина звернулася на телепередачу «Чекай на мене» — і завдяки журналістським пошукам уперше, через шістнадцять років, зустрілася з Андрієм. Він — білошкірий, бо рідні діти лише по матері.
СТАРШИЙ БРАТ, З ЯКИМ ДОЛЯ ТЕЖ ЗІГРАЛА ЗЛИЙ ЖАРТ, бо і він зазнав інтернатівського життя, також був подивований звісткою про існування сестри. І навіть шокований, коли побачив «шоколадку» при зустрічі. Але це не завадило їхньому подальшому спілкуванню. Почали вони родичатися і взялися за пошуки біологічної матері. Знайшли її теж за допомогою телепередач і. Їздили до неї в гості за кордон. Слід віддати належне цій жінці, що по сплину стількох літ не зачинила перед своїми вже дорослими дітьми дверей — вона слізно розкаювалася і просила вибачення. Ті ж, звісно, простили матері помилки її молодості — мами ж бо потрібні завжди, в будь-якому віці. А тим дітям, які весь час були позбавлені щастя мати маму — й поготів.
…У НИХ ТЕПЕР СВОЇ СІМ’Ї, але родинні зв’язки підтримують. Анжелі в супутники життя Господь подарував напрочуд доброго, люблячого чоловіка — нігерійця, котрий навчався в Україні. Вони мають двоє діток-школярів. І ті вже не відчувають на собі расової дискримінації, білошкірі діти з ними охоче граються і дружать.
Старший хлопчик Анжели дуже ввічливий, доброзичливий, співчутливий. Він і прибиральниці шкільній поспівчуває, що в неї «така важка і невдячна робота», і однокласницю, в сім’ї якої матеріальні труднощі, в їдальні про спонсорує, бо ж дівчинці так хочеться смаколиків… Класний керівник не нахвалиться працелюбністю хлопчини. Він навіть щодня готовий чергувати за всіх, бо любить чистоту! Анжела колись поставила собі за мету: коли в неї будуть діти — вона прищепить їм найкращі моральні цінності, за які їх поважатимуть люди. Вона не хотіла, щоб її дітьми поштуркувалися, як свого часу нею в інтернаті. Таке виховання їй вдається, бо завдяки християнським чеснотам її темношкірий синочок став улюбленцем чи не всієї школи. В усьому наслідувати братика намагається і сестричка.
…Війна внесла свої корективи і в цю щасливу сім’ю. В Анжелиній оселі тепер тимчасово мешкає Андрій із родиною як переселенці, а Анжела зі своїми подалася за кордон. Чи повернуться вони — час покаже. Але де б ця жінка не перебувала, хочеться побажати її сім’ї повсякчасної Господньої опіки. Анжела заслужила на це сирітськими поневіряннями і зневагою, яку відчула на собі в державних інтернатних закладах. Вона ще в дитинстві вистраждала своє щастя.
Мирослава СЕРЕДЮК.