У ВІТЬКА НЕМА ТАТА. У СЕРГІЯ БУВ — ВІН ВОЗИВ ЙОГО ЩОНЕД ІЛІ НА ФУТБОЛ, У ВОЛОДІ ТЕЖ — ВОНИ ХОДИЛИ РАЗОМ НА РИБОЛОВЛЮ, АНДРІЇВ ТАТО ЗМАЙСТРУВАВ ДЛЯ ХЛОПЦ ІВ З ВУЛИЦІ ХАТКУ, АЛЕ У НІКОГО НЕ ВИНИКАЛО ПИТАНЬ ПРО ТАТА ВІТІ. НЕМА ТО Й НЕМА. ВІН І САМ ЗВИК, ЩО ЙОГО СІМ’Я — ТО МАМА Й БАБУСЯ І НЕ ПИТАВ, ХТО ТОЙ ГРИГОРІЙ, ЧИЄ ПО БАТЬКОВІ ВІН НОСИТЬ.
Так і ріс Вітя, кожен із татів його друзів тією чи іншою мірою був і його татом. Але коли він пішов до школи, ситуація змінилася: на свято першого дзвоника тільки він прийшов лише з мамою. Вітя вручив вчительці букет білих айстр і розплакався. Жару у вогонь підливав його однокласник — задира Дмитро постійно шукав слабших за себе і намагався якось зачепити чи образити. І йому вдавалося — хлопець був на пів голови вищим від інших дітей у класі, бо його турботливо віддали до школи на рік пізніше.
СІМ’Я ДМИТРА НЕДАВНО пере їхала до їхнього районного центру, вони повернулися з-за кордону і відкрили тут свій бізнес — мережу магазинів. Велося більш ніж добре, тому вони одразу стали тут однією із найзаможніших родин. Дмитро завжди виділявся з-посеред однолітків, мав новий модний одяг і сучасну техніку. Що діти підростали, то різниця ставала помітнішою. Дмитро Смілий жив на одній із сусідніх вулиць, тому часто проїжджав повз будинок Віті на своєму новому велосипеді. Він теж мріяв про велосипед, але, на жаль, маминої зарплатні й бабусиної пенсії не вистачало, щоб придбати. Вітя засмучувався, бо теж хотів їздити з хлопцями, але натомість сидів у своїй кімнаті. Не буде ж він бігати за ними, чи не подасться вслід на своєму дитячому триколісному.
Але одного дня народження, на десятирічний ювілей Віті, мама урочисто прикотила в коридор велосипед. Саме такий, про який він так мріяв. Щастю не було меж, Вітя одразу хотів його випробувати і гордо виїхав у двір. Друзі обступили хлопця з усіх сторін, вітали його з днем народження і з новим крутим велосипедом. Вулицею саме крокував Дмитро — він побачив транспорт Віті і дуже розлютився, бо не звик, що хтось може мати щось краще. «Певно, ви з мамкою рік хліб їли, щоб його купити», — зневажливо хмикнув. Вітя спробував щось заперечити, але в ту ж секунду опинився на землі. Дмитро сів на велосипед і зник за рогом. Кілька хлопців кинулися вслід, але він встиг сховатися за своїм високим парканом із написом «Обережно, злий пес».
Через годину тато Дмитра повернув велосипед і в знак вибачення привіз імениннику торт. Його син плентався за батьком і неохоче буркнув: «Вибач», але схаменувся від татового погляду і крізь зуби процідив: «Вибач, будь ласка. Я вчинив погано, я так більше не буду».
АЛЕ ДМИТРО ПОСТІЙНО діймав Вітю у школі, шарпав на вулиці, поки ніхто не бачив. Перевернув його миску з супом у їдальні, розпустив плітки, що у Віті воші, спеціально влучив в обличчя м’ячем і збив окуляри. Дмитрові ніхто не давав здачі, бо усі його боялися. Навіть зверталися до нього не по імені, а за прізвищем — Смілий. Тим часом справи в сім’ї Смілих йшли на спад — і так крихітне містечко стрімко зменшувалося, люди виїжджали до більших міст, а ті, хто залишався, не володіли статками, тож покупців у їхній крамниці було катма. До того ж, недавно поруч відкрили схожий мережевий магазин — вибір там був кращим, а ціни нижчими.
Дмитро вже не мав найновішої моделі мобільного, а його батькам довелося продати машину. Після літніх канікул він вперше не розказував про море і гори, бо три місяці просидів у бабусиному селі. Згодом магазин зовсім перестав приносити доходи, його продали, а від колишнього гордого Дмитра Смілого не залишилося і сліду. Складний період припав на підлітковий період, це значно погіршувало ситуацію: через рік випускний, хлопець планував навчатися за кордоном, але тепер йому світить максимум університет в обласному центрі.
Вітя тим часом наполегливо вчився — він мав блискуче логічне мислення, захоплювався математикою та комп’ютерними технологіями. Хлопець здобув перемогу в багатьох олімпіадах та конкурсах, і, врешті-решт, його помітив престижний столичний виш: за науковий проєкт він виграв грант на безкоштовне навчання. Про цю значну подію (як для їхнього маленького містечка) написали навіть у місцевій газеті.
ЩАСЛИВИЙ ВІТЯ повертався додому. До закінчення школи залишалось трохи більше трьох місяців — усі хвилювалися перед іспитами, що стрімко наближалися, обговорювали випускний, майбутній вступ, дівчата активно ділилися ідеями макіяжів та святкового вбрання. «Як воно все буде?» — думав хлопець, оминаючи лютневі калюжі. Він знав, що хоч навчання і буде безкоштовним, але в столиці треба на щось жити. Іноді він мив підлогу у місцевому супермаркет і, а ще працював онлайн, допомагав у створенні моб ільних додатків. У Віті була мрія — придбати собі новий потужний ноутбук, він точно знадобиться для навчання, за його підрахунками якраз за три місяці потрібну суму вдасться назбирати. Та раптом думки хлопця перервав глухий удар, секунда — і він лежав на землі, а над ним схилився Дмитро.
Вітя не розгубився й швидко відштовхнув нападника, Дмитра це ще більше роздратувало: «О, то ботан ще й рембо?» — хотів замахнутися, але з-за будинку вийшла їхня вчителька, котра саме поверталася з роботи. «Пощастило тобі. На сьогодн і. Завтра на цьому місці у цей час. І спробуй не прийти», — докинув Дмитро і подався геть. Та зустрітися завтра так і не судилося. Почалася війна. У їхнє містечко кожного дня почали прибувати люди, які від неї тікали. Вони залишили свої душі у рідних домівках, стіни яких зруйнував ворог…
Одного дня мама Віті сказала, що Дмитрового тата забирають на війну. Треба купити форму, взуття, каску, бронежилет — усе це спорядження дуже дороге, тож вони збираються усією вулицею — хто скільки зможе. Вітя не думав ні секунди, побіг до своєї кімнати, вийняв зі сховку гроші, які відкладав на покупку ноутбука і подався до Дмитра. Він відчинив і здивовано подивився на неочікуваного гостя. Вітя простягнув згорток: «Нехай у тебе буде тато».
Романна БРЕЗДЕНЬ.