Волонтерка Олена Магільда останні п’ять років прожила у Маріуполі. За цей час «місто Марії» стало для дівчини другим домом. Проте через війну Олені довелося покинути все й разом із чоловіком і трирічною донькою евакуюватися до Тернополя.

«Мій чоловік із Маріуполя, — розповідає Олена Магільда. — Ще у 2014 році, коли росіяни вперше хотіли захопити місто, він став біженцем. Так у Тернополі ми і познайомилися. Проживши тут деякий час, чоловік захотів повернутися до Маріуполя. Тож у 2018 році ми переїхали. Продали житло в Тернополі і придбали будинок у Маріуполі. Рідні відмовляли, адже на сході країни не вщухали бойові дії, хвилювалися за нас. Що ж до мене, не було страшно їхати до Маріуполя».

Місто сподобалося тернополянці, а за той час, що Олена прожила в ньому, Маріуполь значно змінився на краще.

«П’ять років тому, коли ми переїхали, ще не було красивого драмтеатру, такої розвиненої інфраструктури, але я відразу закохалася в це місто, у море, в людей. І, чесно кажучи, тепер дуже сумую за Маріуполем, однак вірю, що зможу повернутися до мого другого українського дому, — ділиться волонтерка. — В останні роки в розвиток Маріуполя вливали великі кошти. Місто швидкими темпами розвивалося. Робили буквально все: від набережної до ремонту доріг».

З вікна свого будинку, каже Олена Магільда, вона щодня бачила Азовсталь, й подумати не могла, що з 24 лютого Маріуполь стане пеклом на землі.

«Коли ми у 2018 році переїхали до Маріуполя, то було відносно спокійно, бойові дії точилися приблизно за 30 кілометрів. Але війна в Маріуполі відчувалася завжди, тому що це було прифронтове місто. Тобто коли кажуть, що повномасштабна війна почалася 24 лютого, то всі повинні розуміти, що війна триває вже вісім років», — констатує волонтерка.

Ще напередодні 24 лютого Олена з чоловіком та маленькою донькою вирішили перестрахуватися і виїхали з Маріуполя. Думали, що не надовго.

«Ми планували повернутися через два тижні, тож брали мінімум речей. Думали, що постріляють десь на околицях, як у 2014 році, проте ми навіть уявити не могли, що ворог практично зітре з лиця землі ціле місто. Вже коли я їздила з гуманітарною допомогою до Харкова і побачила знищений мікрорайон «Північну Салтівку», то зрозуміла, що ворогу не потрібні наші території, йому потрібно знищити нашу інфраструктуру, культуру, знищити нас як націю, — констатує Олена. — Отож ми виїхали з Маріуполя 17 лютого, а через кілька днів почалася повномасштабна війна».

У місті залишилися родичі Олени, які не хотіли покидати Маріуполь, бо сподівалися, що обстріли незабаром закінчаться.

«Батьки виїхали з Маріуполя 27 лютого, а 65-річна бабуся 11 днів провела без їжі та води у холодному підвалі при температурі мінус 10 градусів, — каже волонтерка. — Вона мала лише свічку. Увесь цей час ми навіть не знали, чи вона жива. Половину бабусиного будинку знесло під час бомбардування. Вціліли лише підвал і гараж, де стояла машина, на якій, дякувати Богу, бабусю вдалося вивезти на безпечну територію. Я вважаю це дивом, що її вдалося врятуватися».

На жаль, серед знайомих Олени є ті, хто став жертвою війни. Вони загинули під ворожими російськими обстрілами.

«У Маріуполі померло дуже багато наших знайомих. Це історії про те, що зробила російська федерація: танк вистрелив у квартиру нашої подруги, і вона загинула із сином. Інші наші знайомі згоріли заживо. Наші друзі загинули в драмтеатрі, трагедію якого знає цілий світ, — ділиться Олена. — Нині в Маріуполі залишаються наші близькі та знайомі. Дехто не зміг виїхати, дехто не хотів. Але факт залишається фактом: маріупольців «ламають». Так, для цивілізованих людей у ХХІ столітті видається ненормальним пити воду з калюж чи прати у них одяг. Але після того, що маріупольці пережили, для них це нормально, головне, щоб не бомбили. Уявіть собі: в них забрали все — рідних, друзів, житло, роботу, їхнє життя…»

Олена Магільда розповідає, що, перебравшишь до Маріуполя, почала разом із чоловіком та друзями їздити на лінію фронту, щоб допомагати військовим і цивільним.

«Ми займаємося волонтерством, можна сказати, все життя, тому що ми християни, і для нас нормально допомагати іншим людям та не чекати щось взамін, — каже волонтерка. — І коли хтось говорить «де ви були всі вісім років», то ми не сиділи, склавши руки, а допомагали дітям, стареньким і не забували про жителів Донбасу. З початку повномасштабного вторгнення я з командою допомагала полку «Азов» та іншим військовим. Їздили на нульові точки, доставляли їжу, спорядження, автомобілі».

Як і всі українці, Олена вірить, що перемога вже близько, і нам не можна забувати, якою буде її ціна. «Віримо, що все закінчиться добре для України, і Маріуполь знову буде українським, і всі наші міста будуть визволеними, але, на жаль, я вже навіть не знаю, чи буде моє серце радіти, розуміючи, на які жертви довелося піти і яка ціна нашої Перемоги…»

Світлана ШЕВЧУК.