Степан Миколайович Онищук — яскрава постать в історії та сьогоденні українського силового спорту, заслужений працівник фізичної культури і спорту, майстер спорту з важкої атлетики, заслужений тренер України, суддя міжнародної категорії. Степан Миколайович розповів нам про свій життєвий шлях, спортивну кар’єру, своїх учнів.

— Степане Миколайовичу, розкажіть, як починався спорт у вашому житті, як виник інтерес до силових видів його?

— Народився я 8 січня 1945 року в селі Чабарівці Гусятинського (нині — Чортківського) району. Батько з 1943 року і до виходу на пенсію працював у локомотивному депо Чорткова. У 1951 році пішов у перший клас тодішньої СШ №15 (нині — СШ №6). Під час навчання в школі почав займатися спортивною гімнастикою в Анатолія Миколайовича Бовкуна, в подальшому — майстра спорту, відомого тренера. В старших класах брав участь у всесоюзних і республіканських змаганнях із гімнастики. Після закінчення школи вступив у Львівський інститут фізичної культури і був зарахований у групу дворазового олімпійського чемпіона з гімнастики Віктора Івановича Чукаріна. Стрибаючи з лижного трампліна на навчальних зимових зборах у Ворохті, отримав важку травму гомілковостопів. Тренування з гімнастики тимчасово були заборонені. У цей час мене побачив тренер-викладач Борис Степанович Євдокимов і переконав спробувати свої сили у важкій атлетиці. Віктор Чукарін дав згоду. Так у 1963 році я став штангістом. Після закінчення інституту працював виконувачем обов’язків голови Теребовлянського райспорткомітету.

Особливо насиченими були 1967-1968 роки. Я працював вчителем фізкультури у Чортківській школі-інтернаті, тренером із важкої атлетики й тренером з гімнастики в новоствореній ДЮСШ. Крім того, сам активно тренувався і в 1967 році став чемпіоном України спортивного товариства «Колос» із важкої атлетики. На той час мені було 22 роки.

— Розкажіть про своїх перших учнів, досвід тренерства.

— Моїм першим учнем у 1963 році був Володимир Борейко, досить здібний хлопець, який навчався у ЛДІФК і тренувався під моїм керівництвом. Ще одного з моїх учнів, Любомира Процьківа, тренував безпосередньо під час військової служби. Я служив в армії впродовж 1968—1970 років, проходив службу в російському місті пермь на посаді начальника фізпідготовки. Я переконав 16-річного Любомира приїхати до мене, поселив його у власній квартирі, влаштував учнем токаря на завод, у вечірню школу, і ми разом тренувалися. Через рік він посів четверте місце на юнацькій першості СРСР.

У 1970 році я звільнився у запас і почав працювати тренером спортивного товариства «Колос», продовжував тренувати Любомира Процьківа. Він виконав норму майстра спорту, став чемпіоном України серед молоді, призером дорослих чемпіонатів. У 1972-му я виконав норму майстра спорту, посівши друге місце на чемпіонаті України ДСТ «Колос» у Полтаві.

За час моєї роботи в Чорткові майстрами спорту стали Любомир Процьків, Борис Цепін, Василь Заклиський, Петро Гиря, Василь Гребенок, Михайло Ліпунов, які посідали високі місця на всесоюзних та українських чемпіонатах. У подальшому в гирьовому спорті честь Чортківщини захищали Андрій Яремус, на сьогодні — заслужений майстер спорту, полковник прикордонних військ; Руслан Какура — майстер спорту міжнародного класу, майор ЗСУ, який воює тепер на фронті; Ірина Гуменна — майстер спорту міжнародного класу з пауерліфтингу, чемпіонка світу серед студентів.

Цікавий факт. У моїй групі тренувалися учні одного класу середньої школи №6 — у майбутньому олімпійський чемпіон з гандболу Сергій Кушнірук, Борис Цепін, який пізніше став срібним призером чемпіонатів світу та Європи з важкої атлетики, а також Василь Заклинський — згодом переможець і призер всесоюзних та всеукраїнських змагань.

Із 1972-го по 1976 рік я був тренером збірної команди України з важкої атлетики. В 1977-му мене перевели в Тернопіль на посаду старшого тренера з важкої атлетики. Я розробив план заходів із розвитку цього виду спорту в області, сприяв відкриттю залів важкої атлетики в Тернополі, Хоросткові, Мельниці-Подільській, селі Озерній колишнього Зборівського району.

Незабаром мої учні почали досягати спортивних успіхів. У 1986 році Валерій Мельник виконав норму майстра спорту міжнародного класу. Віталій Волошин посів друге місце на чемпіонаті СРСР серед юніорів. Надія Глинська стала чемпіонкою і багаторазовою призеркою чемпіонатів України, майстром спорту міжнародного класу. Мирослава Виздрик стала майстром спорту, багаторазовою чемпіонкою та призеркою чемпіонатів України. І ще можна назвати багатьох інших чемпіонів та призерів різних рівнів, майстрів спорту.

— Як ви почали тренувати спортсменів із пауерліфтингу та гирьового спорту? Розкажіть про головні досягнення в цій сфері.

— Пауерліфтинг відкрив для мене у 1986 році мій добрий товариш, президент Федерації тоді ще силового триборства Борис Якович Левченко. Я випадково побував на чемпіонаті Києва з пауерліфтингу, і мені сподобався цей вид спорту. Вже 7 червня 1987 року ми разом із власником тренажерного клубу «Аякс» Ярославом Кривим провели перший в області турнір з пауерліфтингу. Далі почав збирати групу з бажаючих займатися цим видом спорту. Найкращі результати були у Лілі Проць — майстра спорту міжнародного класу, чемпіонки світу серед юніорів, призерки чемпіонатів Європи, багаторазової чемпіонки та рекордсменки України; Ірини Гуменної, яку я тренував разом із заслуженим майстром спорту Тамарою Багрій; Надії Онищук — майстра спорту міжнародного класу, призерки чемпіонату України.

Гирьовий спорт у моєму житті з’явився невипадково. Важкоатлети в своїй підготовці використовували вправи з гирями як додатковий засіб розвитку сили. Тому, коли мені запропонували взяти участь у республіканських змаганнях, які відбувалися в місті Волновасі, я погодився і, як пригадую, посів дев’яте місце. Потім став тренером з гирьового спорту, перевів деяких штангістів на тренування з гирями. Згодом чемпіоном світу, рекордсменом СРСР та України, майстром спорту міжнародного класу став Зіновій Кульчицький. Йосип Троян виконав норму майстра спорту, вигравав чемпіонати України, встановлював рекорди.

Цікавий шлях до успіхів у гирьовому спорті пройшов Руслан Какура. Він починав із важкої атлетики, потім займався пауерліфтингом, став чемпіоном України серед юніорів, і згодом я перевів його на гирі. Він — майстер спорту міжнародного класу, чемпіон та рекордсмен України, посідав призові місця на чемпіонатах світу.

— Поділіться досвідом перебування на керівних посадах в українському спорті. Чим займаєтеся тепер?

— У 1989 році в Тернополі було створено Вищу школу спортивної майстерності, яку я очолив. Мені вдалося залучити до роботи досвідчених тренерів із шести видів спорту. В нас був дружній колектив, хороші результати. П’ятеро випускників школи брали участь в Олімпійських іграх, а Віра Зозуля — аж тричі. Я почав культивувати цікавий, хоч і дороговартісний вид спорту — фристайл, наші спортсмени посідали високі місця на чемпіонатах України.

У 1989 році мене також обрали головою об’єднаної федерації важкої атлетики й гирьового спорту, а в 1991-му я став старшим тренером збірної команди України, яка посідала призові місця на чемпіонатах світу. Також започаткував турнір з важкої атлетики «Твій перший старт», для дітей до 13 років. Спочатку він був республіканським, а згодом — міжнародним. Крім того, ми провели в Тернополі 11 чемпіонатів з важкої атлетики, пауерліфтингу та гирьового спорту. Я був одним з організаторів та головним суддею.

На сьогодні працюю тренером-викладачем в ОДЮСШ із літніх видів спорту. Особливих успіхів немає, через локдаун та війну, але в мене тренується чемпіонка України Емілія Татарин, є перспективні сестрички Ліза та Юля Чайки, а Тарас Питльований, як біженець, тренується в Німеччині і надсилає відео зі своїми досягненнями.

— Дякую вам за цікаву розмову, зичу нових досягнень і перемог!

Валентина КУЛЬПА,

студентка факультету філології та журналістики ТНПУ.

Фото із соціальних мереж