Війна увірвалася в Україну як страшна макабрична потвора, війну принесла нам росія, і росія має заплатити за це найвищу ціну. А щоб пришвидшити Перемогу, кожен українець мусить робити все максимально можливе, там, де наразі перебуває. Навіть якщо це — дуже далеко від дому. Дому, якого, можливо, більше не існує…
Наталя Олексіївна Коломоєць — вчителька історії із 25-річним стажем, донедавна — заступник директора з методичної роботи Маріупольського технічного ліцею. Війна внесла жорстокі корективи у її життя, змусила покинути рідне місто, перетнути пів країни і оселитися в Тернополі. Пані Наталя каже, що відчуває за собою особливу місію: говорити про Маріуполь, руйнувати стереотипи про нього. Як викладачка історії, завжди вважала, що мусить бути прикладом для дітей, котрі будуть обирати своє майбутнє. Наталя Олексіївна каже: «Історик бачить більше, аніж дозволено, бачить те, чого не слід бачити, і вчиться переробляти цю інформацію. Це дає шанс уникнути подібних помилок у майбутньому».
«У 2014 році я вибрала сторону Світла»
Наталя Олексіївна ділиться спогадами про події 2014 р. у Маріуполі.
Тоді настали складні часи — вибухи, танки, повний безлад на вулицях, мародерство. У дев’ятому класі, в якому я викладала, скасували Державну підсумкову атестацію, — каже вона. — Але врешті Маріуполь змогли відстояти. І ось тоді я вирішила, що на кожнісінькому уроці, якою б не була основна тема, буду приділяти увагу національно-патріотичному вихованню, викорінюватиму оцю імперськість, прихильність до «руского міра». Моє завдання було — розвіювати міфи про велич росії, доносити до дітей правду.
Наталя Коломоєць розповідає, що пройшла власну «точку біфуркації» 23 лютого минулого року, якраз напередодні вторгнення. В 11-му класі проходив урок історії, запланована була контрольна робота. Але учні не могли її виконувати, були дуже схвильовані. «Наталю Олексіївно, буде війна чи ні?» — питали вони. Проте, за словами жінки, вона до кінця не вірила в таку можливість. Якраз напередодні дізналася, що італійські інвестори вклали у Азовсталь 75 млн євро. Звісно, що це мусило означати стабільність, якої завжди так прагнуть європейські партнери. Ймовірність війни видавалася мізерно малою, це було економічно невигідно нікому.
Тому, коли 24 лютого зателефонувала мама одного з учнів зі словами, що почалася війна, це спершу сприймалося як поганий жарт. Але дуже скоро стало ясно, що тут не до жартів. «О сьомій ранку я вже була на заправці, набрала повний бак пального. Мій син теж так зробив. Це нас і врятувало. Під банкоматами були неймовірні черги, кошти зняти не вдалося, тому я за всі гроші, що були на картці, накупила їжі. Вирішила, що роздаватиму її тим, хто цього потребуватиме», — розповідає Наталя Олексіївна.
Вона пригадує, як у міському кінотеатрі «Савона» облаштували гуманітарний штаб, туди привозили поранених із Волновахи, інших місць, люди зносили продукти харчування, медикаменти. З другого березня у місті не стало води, опалення, світла. Родина Наталі Олексіївни була змушена безперервно перебувати у підвалі, в умовах страшенної антисанітарії. Харчувалися одним яблуком і шматочком сиру на день. «Харчі в нас були, — розповідає пані Наталя, — але ми не знали, на скільки часу доведеться розтягувати запаси. На вогні готувати їжу не було ніякої можливості — занадто холодно й вогко. Чоловік набрав 40 трилітрових бутлів снігу. Сказав, що будемо його топити на воду. Проте найгіршою була повна відсутність інформації. Ніхто не знав, що відбувається. Рятували муркотіння улюбленого кота і молитва».
Не плач за тим, що за тобою не плаче
Пані Наталя розповідає, що не змогла потрапити у свій ліцей перед виїздом із міста. А там зосталися книжки, конспекти, улюблені речі, ноутбук. Усе це тепер втрачено. В самому ліцеї якраз напередодні війни зробили ремонт на 40 млн грн, самої лише техніки придбали на 800 тис — комп’ютери, проєктори… Проте вчителька зізнається, що ні за чим не шкодує. «Не плач за тим, що за тобою не плаче — ось моє кредо», — говорить пані Наталя. Батьки жінки, до речі, залишились у Маріуполі. Забрати їх було неможливо, бо на підході до будинку постійно працював снайпер. Чоловік Наталі кілька разів намагався занести їм воду і хліб — але люди на вулиці, звичайні мирні перехожі, просто падали під кулями.
15 березня відкрили «зелені коридори» для евакуації. Сім’я Наталі Олексіївни намагалася виїхати, проте змушена була повернути назад. Під Василівкою точилися бої. Вибуховими хвилями в їхньому будинку повибивало вікна. В крамниці неподалік, де торгували килимами, власник роздавав свій товар усім охочим, бо, мовляв, «орки і так усе заберуть». Пані Наталя каже: «Цими коштовними, гарними, білими килимами ми позабивали вікна, щоб врятуватися від вибухів». А найстрашніше, за її словами, було о 4.47 — щоранку. Саме в цей час починалася стрілянина, було невідомо, чи «пронесе» цього разу, чи ні. Була єдина думка: «Тільки щоб не мучитись».
Вибиралися манівцями
Пані Наталя ділиться враженнями, як нелегко було вибратися з окупованої території на вільну Україну. Проте вони все подолали, бо мали чітку мету. «В росію не поїду», — вирішила Наталя Олексіївна і дотримала слова, даного самій собі. При тому, що маршрут був дуже непростим — 20 березня покинули Маріуполь, їхали через окупований Бердянськ, минаючи ворожі блокпости з іконою в руках, через Запоріжжя, коли стало зрозуміло, що подальша дорога веде в нікуди, і аж до Тернополя, невідомого й трохи чужого. Втім, це було лише перше враження — як розповідає Наталя Коломоєць, у Тернополі їх зустріли дуже гостинно, відразу вдалося знайти непогане житло, де вони з родиною й мешкають з 22 березня минулого року і аж до цього часу, безкоштовно, сплачуючи лише за комунальні послуги.
«Люті бандерівці буквально «задушили» нас у своїх обіймах. Відразу ж поназносили речей, продуктів. Це спершу трохи бентежить — оці постійні питання: «Чи потрібно тобі щось?» А ти навіть не знаєш, як подякувати. Але цим людям і не потрібна подяка», — говорить пані Наталя.
«Важко, але по-іншому — не буде»
Наталя Олексіївна згадує часи свого вчителювання у Маріуполі, з гордістю розповідає про учнів, багато з яких пішли її стежкою — обрали вчительський фах. «Ніколи нічого не робила задля галочки, для звіту. Усе — за покликом душі. Діти таке відчувають, — розповідає педагогиня. — Мої учні служать у ЗСУ, волонтерять, працюють, сплачуючи податки. За жодного із них мені не соромно». Натомість значна частина колег залишилася на окупованій території, стала колаборантами і підтримує окупаційний режим. «Це люди-флюгери, неспроможні обрати власний шлях і сміливо ним іти», — каже пані Наталя. «В майбутньому їх слід позбавити громадянства, вони не мають права голосувати і впливати на майбутнє нашої країни», — рішуче стверджує жінка. Вона називає пострадянське покоління, котре залишилось на проросійських позиціях, «ментальним перегноєм», а основною проблемою цих людей, на думку Наталі Олексіївни, є відсутність критичного мислення, готовність сприймати інформацію «з телевізора» за чисту монету.
На уроках Наталі Коломоєць усе відбувалося зовсім по-іншому: сучасні підручники, новітня методологія, прагнення навчити дітей робити самостійні висновки, формувати власну позицію і відстоювати її. Характерно, що адміністрація навчального закладу не опиралася таким методам роботи вчительки, але й не підтримувала занадто активно.
«Увесь час я відчувала, що пливу проти течії. Але я знала, що пливу, і за мною пливуть услід. Це єдине, що має значення. Ми маємо зробити ставку на молоде покоління. Молодь усе «витягне», — упевнено стверджує ця жінка, і її обличчя світиться вірою та рішучістю. Рішучістю, котра й приведе нас усіх до Перемоги — адже квазі-імперія, якою є російська федерація, приречена на поразку самою історією.
Уляна ГАЛИЧ.
На фото авторки: Наталя Олексіївна Коломоєць; на порозі тернопільського центру «Я — Маріуполь», котрий відвідує пані Наталя; маленька гостя центру демонструє малюнок котика.