Якось аж не віриться, що триває вже третя весна повномасштабної російсько-української війни… Сонце світить, природа живе своїм трибом, хтось уже відзначив Воскресіння Господнє, хтось — лише готується до нього. І тільки ці люди — українські воїни-оборонці, — опинилися ніби поза часом, змушені постійно стояти на чатах, тримаючи небо над нашими головами, стримуючи ворожу навалу, вдень і вночі, попри все, усупереч усьому, заради всього. Тому так важливо спілкуватися з ними, запам’ятовувати їхні імена та обличчя, слухати їхні історії. Тільки так можна подолати війну, забуття, саму смерть. Тож давайте знайомитися з іще одним нашим Героєм.

Контузія і три осколки

Андрій Крайовський на позивний «Край» — солдат, помічник гранатометника, служить у військовій частині Т0910, в 710 штурмовій роті. Родом він зі Львівщини, мешкає в селі Кізлів поблизу древнього Буська. До війни чоловік працював у Державній службі охорони (ДСО), брав участь в охороні стратегічних електричних підстанцій, що стали мішенню для російських ударів. З початком повномасштабного вторгнення продовжив роботу в Державній службі спеціального транспорту, — стояв на мостах, як він каже, а потім, 17 січня 2023 р. пішов добровольцем у штурмову роту, котра функціонувала як бойова одиниця при ДССТ.

«Вирішив, що треба щось більше робити для держави, і що готовий до цього. Спочатку був на Урожайному Донецької області — це напрямок Курахового. А потім у нас було злагодження і нас перекинули на Бахмутський напрямок — у село Іванівське, що за два кілометри від Бахмута», — розповідає військовослужбовець.  

В Іванівському Андрій «Край» отримав важке поранення. Пригадує, якраз змінився на позиції, повертався до місця дислокації, і його накрила 82-міліметрова міна. Такі міни, до речі, розраховані на осколкову дію і вибухають раніше, аніж проникають у ґрунт. Побратим допоміг вибратися пораненому Андрієві і виніс його речі.

Після поранення «Край» проходив лікування, поміж іншим, і в одному з медзакладів Тернополя. Попри все пережите, чоловік не втрачає оптимізму і віри у майбутнє. «Мені пощастило, що я вижив — бо міг і не вижити, — каже боєць. — В мене була контузія і три осколки в тілі. Один із них потрапив у груди — було зламане ребро, пробита легеня. Два інших осколки потрапили в руку, їх навіть не змогли дістати. Пощастило, що побратим витягнув. Просто в нас по-іншому не буває — один одного ніколи не покине. Я щасливий, що можу побачити свою сім’ю, своїх побратимів».

Вони влаштують тут м’ясорубку

Мій співрозмовник ділиться пережитим воєнним досвідом, бо вважає, що про це потрібно говорити. Адже навіть сьогодні багато хто закривається від теми війни, не хоче про неї нічого знати і чути.

Андрій розповідає, що в їхньому підрозділі більше добровольців — всі мотивовані, готові йти вперед, визволяти рідну землю: «Хоча у нас — штурмова рота, але, фактично, ми штурмових дій не проводили, стояли в обороні. Зараз усі в обороні стоять, триває окопна війна, що за своїм характером дуже нагадує Першу світову, тільки набагато більш технологічну. Наказів штурмувати не надходить. Але якщо буде наказ іти в наступ, будемо штурмувати ворожі позиції, будемо рухатися вперед. Воювати потрібно — ми мусимо воювати, щоб зупинити ворога, будь-якою ціною. Не допустити його руху вглиб нашої території. Наразі ми свої завдання виконуємо успішно, тому що ворогу не вдається просунутись вперед. Але прийде час, і ми будемо визволяти наші міста й села, наші землі».

Він каже, що мусимо воювати, щоб зберегти свою державу. Інакше можемо втратити все, починаючи з мови. «Якщо росіяни прийдуть на захід України, буде гірше, ніж в Ірпені, у Бучі, — вважає Андрій. — Вони влаштують тут справжню м’ясорубку. Варто лише почитати нашу історію — а вона ж повторюється. Коли ми втратили свою незалежність, коли встановилася радянська влада — мільйони загинули під час Голодомору, безліч кращих наших людей вивезли на Сибір… По нашій землі ходили вороги, а українські патріоти сиділи у криївках в лісах. Не хочу, щоб це повторилося. Кожну сотню років Україні дається шанс. І чи ми змарнуємо його цього разу, залежить тільки від нас». 

Війна — це смерть і жах

Андрієві 44 роки, має трьох дітей. Найстаршому синові —26, він уже зовсім дорослий, середущий навчається в Тернопільському національному медичному університеті, прагне стати хірургом. Наймолодша донечка — школярка, навчається в дев’ятому класі.

«Хочу, щоб війна закінчилася на мені, не торкнулася моїх дітей. Треба відповідати тільки за себе, не озиратися на інших людей: мовляв, а чому той не воює, а чому той — за кордоном? Потрібно спитати себе: що я можу зробити в цій ситуації, для своєї країни? Треба йти і воювати», — наголошує чоловік.

Водночас він зізнається, що війна — це найважче, що може бути, найстрашніше, що може пережити людина: «Війна — це смерть і жах. Коли я йшов на війну, був готовий до того, що будь-якої миті можу загинути».

Але, як не парадоксально, близькість смерті дає можливість по-новому глянути на життя, переосмислити багато речей. «Хто бачив війну, той цінує життя, цінує людей, навіть по-іншому з ними спілкується. Люди на війні повністю змінюються — намагаються бути добрішими, щирішими, підтримувати одне одного. Це логічно — адже твоє життя залежить від твого побратима, а його — від тебе», — наголошує Андрій Крайовський.

В цілому, військовий задоволений рівнем державного забезпечення. «Все, що мала держава дати, вона мені дала — була зброя, амуніція, одяг, каски… Все було новим і якісним. Волонтери багато допомагали із харчуванням — привозили різні домашні страви, вареники. Дуже важливою є дитяча підтримка — всі ці листи, малюнки… Коли це бачиш, сльози навертаються, і ти знаєш, що не даремно там стоїш, що захищаєш цих дітей. Читаєш ці дитячі рядки, і рвешся в бій, щоб у них було краще життя».

Розпитую Андрія про враження від лікування в Тернополі. Він каже, що спогади залишилися якнайкращі: «Поранення взагалі сприймалося як сон. У лікарнях почав потроху оживати. В Тернопільській лікарні взагалі відчував себе майже як вдома — навіть дихалося по-домашньому. Вдячний лікарям, медсестрам, санітарам за їхню працю, допомогу, атмосферу родинного тепла, в якій одужувати простіше. Коли з тобою щиро спілкуються, добре до тебе ставляться, ти себе почуваєш людиною, відчуваєш, що ти потрібен, з’являється нова мотивація».

«Край» отримав певний час на реабілітацію, відтак — треба повертатися в частину. Домашні, каже, переживають, хвилюються, але ніякої альтернативи немає: «Хто, як не ми?» Андрій Крайовський — постійно на зв’язку із побратимами: «У них все стабільно — стоять, там де й були, ходять на позиції, далі продовжують воювати».

«Наш Край іде!»

У підрозділі Андрія Крайовського — багато зовсім молодих хлопців, по 22—24 роки. Солдат розповідає, що його дуже засмучує, коли молодь змушена здобувати життєвий досвід в умовах війни. Але тішиться, що відчуває себе в їхньому середовищі дуже комфортно, серед «своїх»: «У нас була хата, там жило 10 чоловік — переважно, молодь, і я — «Край». То вони й ту хату так називали: «Наш край». А коли мені вручали золотистий шеврон як знак про участь у бою, побратими супроводжували це гучними оплесками: «Наш Край іде!» Багато з тих хлопців уже немає в живих, спогади болять — всі ці люди стали як рідні…»

Військовослужбовець ділиться, що спілкуватися з цивільними буває досить важко, дратують деякі відверто недолугі питання штибу: «Чи ти вбивав?», «Скільки там заробляєш?» Він каже, що люди воюють не за гроші — навпаки, готові віддати увесь цей заробіток, аби лише війни не було. Коли починається бій, ціле життя пробігає перед очима, розумієш, що от-от може настати кінець можеш усе втратити.

А зрештою, кому такі важливі ці гроші, то завжди можна й собі вступити у військо, спробувати, який легкий і солодкий це хліб. Також є такі люди, які спеціально провокують військовослужбовців, дивляться на їхню реакцію, прагнуть зробити боляче. Така поведінка — банальна ницість і бажання самоствердитися за рахунок приниження когось, хто справді гідний поваги й захоплення.

Насамкінець запитую Андрія Крайовського, як він собі уявляє остаточну українську Перемогу, чим вона є для нього. У відповідь довго не розмірковує: «Перемога — це кінець війни і вихід на кордони 1991 року. росія мусить отримати доброго прочухана і підписати капітуляцію. Але для нас головне — відвоювати те, що наше, і навести порядок в нашій країні». Що ж, кращої мети й бути не може — залишається зробити все можливе для її втілення.

Уляна ГАЛИЧ.

На фото: Андрій КРАЙОВСЬКИЙ на бойовій позиції; з побратимами; бойові та лікарняні будні; шеврон 710-ї штурмової роти.

.