Духовність — надзвичайно тонка, особистісна сфера буття кожної людини, яка особливо яскраво проявляється в таких екстремальних умовах, як, зокрема, війна. Адже саме на війні чітко оприявнюється грань між білим і чорним, між добром і злом. Тому дуже важливо навіть у таких кризових обставинах не втратити себе, віру, зберегти надію і любов. Про ці та інші питання поспілкувалася з отцем Іваном Гунею — тернопільцем, священником УГКЦ, капеланом Національної гвардії України.

«Ця війна дуже жорстока, дуже важка»

«Починаючи з 2014 року, я був капеланом, волонтером, займався різними справами, про які просило командування. З часу повномасштабного вторгнення під час боїв за Київ був у батальйоні «Мрія», потім служив у 35-му окремому Тернопільському батальйоні, згодом — в інших підрозділах і тепер перейшов у Національну гвардію, вже на посаду військового капелана», — розпочинає свою оповідь отець Іван. Він каже, що не може називати конкретний підрозділ, де відбувається його служіння, але зізнається, що цей підрозділ воює на запорізькому, донецькому, луганському напрямках, а також на Харківщині.

«Національна гвардія має багато різних підрозділів. Не можу озвучувати деталі, це заборонено, — зазначає капелан. — Але сучасна армія — це вже не про вузьку спеціалізацію, все достатньо змішано: артилерія, піхота, аеророзвідка… Всі намагаються воювати максимально комплексно, бути взаємозамінними. Всі консолідуються, об’єднують свої зусилля для перемоги, співпрацюють, підтримують одне одного».

Священник розповідає, що кадрове рішення про перехід до Нацгвардії приймалося досить виважено й обдумано. «Були й інші підрозділи, котрі запрошували мене перейти до них. Але врешті мене переконали, що краще вибрати Національну гвардію, допомогти хлопцям, які там служать», — каже о. Іван.

Оскільки він служить капеланом з 2014 року, то має значний досвід і можливість порівнювати. Як сам стверджує, до повномасштабного вторгнення бої були не настільки агресивними, жорстокими. Звісно, бої під Дебальцевим, до прикладу, теж були досить кровопролитними — отець Іван бачив це на власні очі. Але використання зброї, авіації, людського ресурсу, а тепер ще і дронів, тоді й тепер — усе це не співрозмірне. «Ця війна дуже жорстока, дуже важка, дуже виснажлива. І фізично, і психологічно, і морально — це дуже важко, порівнювати просто неможливо, — каже мій співрозмовник. — Інтенсивність боїв, артобстрілів — це все діє на психіку людей, на моральний стан… Багато втрат — не обов’язково загиблих, а й поранених, покалічених, контужених. Тому й служіння капелана тепер є набагато важчим, небезпечнішим, зовсім іншим. Щодня треба все переосмислювати, перебудовуватися, шукати різні способи, механізми — як працювати, як допомагати, як самому це все пережити і вижити. Це все дуже важко, і для віруючої людини це постійно новий досвід — життя з Богом, пізнання самої сутності й природи життя. Війна відкриває глибинні таємниці сутності життя людини, це є особливістю нашого часу, подій, котрі переживаємо. Дуже близько є смерть і дуже близько є життя, дуже близько є зло і дуже близько є Господь, який допомагає. Це такий щоденний вибір — і не лише для тих, хто на фронті. Ми всі тепер покликані для того, щоб переосмислити і перемінити своє життя, зрозуміти його сутність, цінності життєві, а також своє покликання, своє місце в цьому світі».

Треба багато молитися

Отець Іван розповідає, що немає якогось універсального методу для роботи з людьми, котрі є його духовними підопічними. Адже кожна людина є окремою особистістю, індивідуальністю, котра потребує окремішнього підходу. «Звичайно, є якісь загальні моменти, котрі переживає кожна людина — наприклад, страх. Але для кожної людини цей страх виявляється по-різному: травми психологічні й фізичні, переживання про дім, про рідних… Базовий підхід у роботі капелана полягає в тому, що треба молитися — багато молитися, за всіх разом і за кожного окремо, і бути відкритим, щоб у світлі віри, не занурюючись в емоційну сферу, прийняти біль та страждання кожної людини. Ти мусиш рости у вірі, бо кожен новий випадок, нова комунікація — це для тебе новий крок у вірі. А також ти мусиш іншій людині допомогти пережити все це у вірі. Звичайно, це все дуже непросто».

Війна відкриває внутрішню сутність людини, її глибинну природу — не лише її страхи, вади, а й чесноти. Людина отримує можливість чесно подивитися собі у вічі і зрозуміти, ким вона є, куди рухається.

«Єдине, що я можу сказати: війна — це точно не є бажання чи воля Божа, — стверджує священнослужитель. — Війна є, тому що є зло. Втім, ми досить часто не розуміємо, що таке зло. Наприклад, нам з дитинства кажуть про те, що не можна брехати. Але дуже часто людина думає: «Так, це зло, але мені це потрібно, і я збрешу». Або інше: «Красти не можна, але є можливість і ніхто не бачить, то я вкраду». Чи таке: «Треба поважати рідних, друзів, близьких, бути солідарними…» Але ось у людини є власна вигода, і вона чинить так, як їй вигідно. Є такі буденні речі, на які ми не звертаємо уваги. Ми готові порушити ці межі, піти на якісь вчинки, які, можливо, когось ранять, комусь приносять кривду. Це і є боротьба між добром та злом — і ми маємо навчитися розрізняти, що є добро, щоб перемагати зло в повсякденному житті. Але коли це зло набуває великих масштабів, коли за цим стоїть якась інституція штибу держави, котра уособлює в собі оцю традицію зла, вона стає механізмом у руках зла, піддається його контролю і управлінню. З початком повномасштабного вторгнення ми побачили, як ціла система зла об’єдналася і вирушила в бій проти нашого народу. Тепер ми стоїмо перед вибором системи цінностей, цивілізації. Для нас це теж є значним випробуванням, адже перемогти систему, цивілізацію зла можна тільки системою добра».

Запитую в отця Івана, чи вдалося нам вибудувати таку систему добра. «Я бачу, що сьогодні вона вибудовується, — відповідає капелан. — У нас, в Україні, ця система існувала завжди, бодай на підсвідомому, чуттєвому рівні. Це стало певним знаком об’єднання, знаком приналежності до оцієї парадигми добра».

росіяни прагнуть знищити в нас людську природу

«На жаль, вплив російської пропаганди на наше суспільство є очевидним: різноманітні маніпуляції, фейки, ІПСО травмують суспільну свідомість, проникають у наш інформаційний простір, — констатує мій співрозмовник. — Саме тому маємо тепер багато проблем з усвідомленням того, чому ми боремося, для чого, з ким. Мусимо усвідомити, що боремося із системою зла, диявольською системою. Візьмемо навіть нещодавні випадки: росіяни стріляють в якесь місце, чекають, поки приїздять пожежники, швидка допомога і завдають повторного удару. Що це, як не справжній диявольський підступ, цілеспрямовані спроби посіяти страх, паніку, поширити атмосферу терору й насилля, щоб люди втратили всяку надію, всіляке відчуття добра і світла? росіяни прагнуть морально й духовно знищити в нас будь-яку людську природу».

На перших етапах повномасштабного російського вторгнення українська нація продемонструвала значну консолідацію. Проте сьогодні картина дещо інша: багато хто сумнівається, чи варто йти воювати, чи краще цього якось уникнути.

«Звичайно, страх є серйозною проблемою навіть на фронті. Не усвідомлюючи того, з ким маємо справу, постаємо перед страшним вибором: або ми обираємо добро і життя, або ми стаємо жертвами зла, і зло нас перемагає, — констатує отець Іван. — Тому мусимо зробити цей вибір, і він має бути вольовим: я виступаю за добро, за життя, і за цей вибір готовий боротися до кінця. І це є найвищим ступенем духовної зрілості, навіть зрілості людини як такої, коли вона перемагає страх, сумніви і йде за переконанням, що за життя треба боротися. Це є свідоцтвом мужності, відваги, відданості, і, на мій суб’єктивний погляд, люди, котрі віддають своє життя за нашу Батьківщину в цій новій війні, є справжніми мучениками, свідками істинної християнської любові».

Уляна ГАЛИЧ.

На фото: отець Іван ГУНЯ з воїнами під час молитви в бліндажі; світло маленького вівтаря зігріває захисників.