Українські захисники — які вони? Зовсім юні й дуже дорослі, добровольці й мобілізовані, зі сходу і заходу, з півночі і півдня, об’єднані спільним бажанням — знищити, витіснити ворога з нашої країни… Поспілкувалася з одним із них — хлопцем родом із далекого Сімферополя, але давно вже тернополянином за духом, 23-річним ветераном із кількома важкими пораненнями, худорлявим і скромним юнаком з доброю усмішкою і сяючими очима, яким випало побачити вже так багато страшних і болючих речей. Розмова наша вийшла не дуже веселою — але й війна ще не закінчилась, на жаль…
«У першому підрозділі був позивний «Малий»
Микола Петровський — військовослужбовець на позивний «Фенікс». Почав свій бойовий шлях ще у 2020 році, у складі 44-ї артилерійської бригади — пішов воювати відразу, як виповнилось 18 років. Керувався почуттям патріотизму, мріяв, щоб українські діти жили в мирній країні. Після важкого поранення був переведений в інший підрозділ, потім служив у 68-ій окремій єгерській бригаді імені Олекси Довбуша. Врешті, за станом здоров’я наприкінці лютого 2025 року переведений в ППО, тепер перебуває на лікуванні в одному з медичних закладів Тернополя.
Микола має молодшого брата Олексія, котрий також служить у ЗСУ. Батьків хлопці втратили іще в дитинстві — виховував їх дядько. Разом із ним, ще до анексії росією Криму, переїхали в Хмельницький. Потім Миколу доля привела в Тернопіль, звідси й рушив на фронт. «Наш тато був афганцем, дядько теж служив — тож по їхніх стопах ми з братом і пішли. Спершу я, а потім у 2022 році — мій брат. Тепер воює в морській піхоті, на херсонському напрямку. До речі, 26 грудня Олексієві виповниться 22 роки».
Розповідає, що бойові дії в часи АТО дуже відрізнялися від теперішньої повномасштабної війни — тоді було набагато спокійніше, зрозуміліше. «Тепер піхота майже нічого не вирішує, війна триває в небі. Все розвивається занадто швидко — але той, хто хоче жити, адаптується… Та іноді на адаптацію часу просто нема. Говорив зі своїми хлопцями — поповнення прийшло зовсім непідготовлене, і відразу — на бойові виїзди, штурми. А потім ще звучать питання: чому такі великі втрати, чому людей не можуть евакуювати…»
Друзів у Миколи багато — всі вони є його побратимами. «Бути в підрозділі і не завести друзів — це зовсім «не та» служба», — завважує. Притому, що завжди був у числі чи не наймолодших із побратимів. «У першому підрозділі в мене був позивний «Малий», — усміхається.
У 2023 році боєць переніс дуже важке поранення. Про його обставини розповідає лаконічно: «Ми тримали позиції під Вугледаром. На нас ішли вагнерівці і якась відбірна морська піхота — ми їхній штурм відбили, потім почався танковий обстріл. В цей час нам привезли боєкомплект, набої, воду — ми з другом вирішили це все забрати. Я вистрибнув з окопу, побіг — і цієї миті просто поряд зі мною танк «втулив». Відкинуло в дерево, осколок — у пах. Але було стільки адреналіну, що спершу навіть нічого не помітив. Забрали ми цей БК, і я відчуваю: щось не те. Дивлюсь, плитоноска пошкоджена — плита розколота, все в крові… Побратим Смайлик допоміг зупинити кровотечу, по рації викликав медевак. Заледве ми повернулись до нашого окопу, щоб перечекати обстріл, і десь через дві-три години приїхав бронетранспортер. Російський танк відстрілявся, поїхав назад — і мене забрали. Але найцікавіше, що з хлопцями досі обговорюю і згадую, як не відчув тоді цього осколку. Але потім відключився — була велика крововтрата. Евакуація тривала близько трьох годин — якби не танк працював, могло бути й швидше. Спершу мене перевезли в Курахове, звідти — на Покровськ, а потім — у Дніпро. В Дніпрі мене «перешили», і відправили евакопоїздом на Тернопіль».
Наслідки поранення були дуже серйозні, лікування — складним. Під час операції серце хлопця зупинялося двічі. Відновлення тривало досить довго, Микола цілих півроку вчився заново ходити… Але — повернувся назад, на фронт, як тільки затягнулись рани, і медики дозволили вдягнути амуніцію. Либонь, так і виникло нове псевдо — «Фенікс», адже і справді — піднявся з попелу, як безсмертний міфічний птах.
Поезія — те, що втримало після смерті друга
Розмовляємо про проблеми з мобілізацією, про СЗЧ. «На початку «повномасштабки» бажаючих служити було достатньо. Якби тоді були створені резерви, то можна було б забезпечити ротацію. А пакувати людей у буси, як це роблять тепер — це не працює. Люди психоемоційно не витримують, втікають з навчальних центрів…. Раніше, за рахунок того, що люди йшли добровільно, вони були готові до будь-яких випадків, була мотивація, розуміння, чого очікувати. Тепер людей «пакують», а між ними — ще й дуже багато «алкашів», наркоманів…. І потім з цього хочуть створити якусь армію. Те, що відбувається, навіть мобілізацією назвати не можна», — констатує Микола.
Про закінчення війни багато не розмірковує, але очікування тривожні. І це вкрай сумно, адже війна — це справа, якій хлопець віддав свою значну частину своєї молодості і здоров’я. «Добре, хоч руки-ноги на місці», — зауважує з гіркотою. Дуже боляче це чути, але така реальність. «А взагалі, на фронті набагато простіше, — зізнається Микола. — Там у тебе лиш одна думка — аби вижити, пережити ще один день. А тут, посеред соціуму, в тилу — це зовсім інше, тут тебе вже ніхто не приймає. Навіть якщо порівняти початок 2022 року і те, що тепер — це кардинально різні речі. Суспільство сприймає військових вороже, насторожено».
Запитую, чи служать ще побратими, з якими довелося воювати з 2020 року. «Ні, тих, хто б іще служив, немає. Багато хто загинув, хтось — звільнився, деякі взагалі закордон виїхали», — відповідає. Та й сам хлопець — у процесі отримання групи інвалідності, планує звільнятися з війська. «Це вже не те, заради чого я йшов служити, — каже. — Є відчуття великого розчарування. Спочатку була якась надія. Але кожного року стає тільки гірше, жодних позитивних змін немає. Хлопці дуже втомились — без ротацій, без заміни… Коли наш підрозділ міняв напрямок, нас відвели на тиждень під Дніпро в ліс. Кілька днів ми там відпочили, і потім нас перекинули нас на Харківський напрямок. І це — вся наша ротація. Найкраще було прикордонникам і Нацгвардії. Вони вийшли, два місяці постояли на позиціях, і потім — на півроку назад, в тил. А нами постійно всі дірки закривали. Під Вугледаром переважно тримали позиції, як тільки переїхали на Куп’янськ — почали штурмувати ворога, штурм за штурмом. За місяць майже 40 км відбили у росіян…» Розповідає, що втрати були дуже великі: «Особливо, коли вас знімають з напрямку, де ви вже кожну стежку знаєте, і перекидають на зовсім новий, невідомий напрямок, перших два тижні — це лише втрати». Микола каже, що поховав двох друзів — через це почалися проблеми з нервовою системою: «Стільки всього надивитися — це складно витримати психологічно. Проблеми зі сном майже постійно — психолог дала щоденник, щоб нотував, читав, записував, щоб адаптовувався потроху».
А ще — хлопець пише вірші, дуже глибокі, метафоричні. Зізнається: «Уже 400 штук в наявності». Запитую, чи не думав про збірку — поки що ні. Тепер це, здебільшого, форма терапії: «Психолог порадила спершу формулювати речення, вчитися римувати, а потім ми спробували складати вірші, і так воно і пішло. Це якраз одне-єдине, що втримало після смерті друга». Творчість стала порятунком для хлопця —у той час, коли багато хто шукає розради в алкоголі, в агресії… Розповідає — коли настрій дуже пригнічений, рятує написання поезії, смачна кава, музика в навушниках.
Жодного разу не пошкодував, що пішов служити
Дивуюсь, коли дізнаюся, що цей милий, інтелігентний юнак за фахом — шофер-тракторист і слюсар першого-третього розряду. Але за професією не працював — відразу пішов на фронт. Коли навчався, займався кікбоксингом, були медалі, нагороди. Планував виїхати закордон, але не склалося. Тепер про виїзд не думає — в Україні тримають спогади, друзі… Тернопіль став для Миколи Петровського другим домом, з ним пов’язано дуже багато приємних спогадів. «Коли в лікарні лежав, побратими приїжджали провідати — проводив їм екскурсію, водив набережною. Від Остівця закоханих хлопці були у захваті», — розповідає. Планів на майбутнє поки не складає, пріоритет — звільнитися з війська і відновити здоров’я. Адже після Нового року чекають нові операції…
Запитую, що підтримує хлопця у найскладніші моменти. «Думки про молодшого брата тримають, спілкування з волонтерами, з хлопцями, які також лікуються, — навіть з мого підрозділу в обласній лікарні один хлопець лежав, — відповідає. — Ветеранське братство дуже важливе, цивільні в більшості своїй навіть уже не стараються зрозуміти військових. Переважно можна почути фрази: «А навіщо ти тут пішов?», «Ми тебе туди не посилали, не просили», «Ти за гроші воював». В мене навіть такі випадки були в лікарні. Якщо раніше якось спокійніше реагував, то тепер з’являється якась агресія у відповідь… Не заради цього ми йшли серед перших на фронт. У цих людей, мабуть ніхто не служить, вони не знають війни».
Проте, попри все, юний ветеран впевнений у правильності вибору, який свого часу зробив: «Я ще жодного разу не пошкодував, що пішов служити у свої роки. Розумію, що зробив по максимуму все, що було в моїх можливостях, а не так, як багато хто — ховається, боїться…» Каже, що й тепер йому бракує відчуття фронтового братерства, яке з’являється на війні. «Там ти можеш бути впевненим: поряд — твої хлопці, яким ти довіряєш, а тут — соціум, який тобі в будь-яку мить може ножа встромити в спину. Люди не хочуть розуміти, що військові повертаються з пекла… Тим, хто читатиме цю статтю, хотів би побажати, щоб навчилися цінувати кожен момент, і не забували, якою ціною заплачено за кожен їхній день», — підсумовує Микола. Попереду в нього — складний період одужання, нові операції… «Тримаюся завдяки психологам, — усміхається він. — На відновлення потрібно дуже багато часу, це довгий шлях. Але потрібно рухатися вперед, бо здатися — це найлегше. А ми, українці, не шукаємо легких шляхів».
Уляна ГАЛИЧ.
P.S.
А на завершення — кілька віршів Миколи ПЕТРОВСЬКОГО.
* * *
Йду крізь тишу.
Де вчора грім рвав землю на шматки,
Сьогодні — тільки вітер та думки,
Сьогодні — тільки тіні без облич.
Йду крізь тишу.
Сигарета тліє, наче ми
Тліли ночами під дронами й злими снами,
Кожен із нас молився по-своєму,
Але однаково стискав автомат.
Йду крізь тишу.
І в тиші чути голоси,
Тих, хто не вийшов із бою,
Але не зник — стоять за спиною,
Тримають крок, хоч без кроків.
Йду крізь тишу.
Наче крізь себе.
Через вибухи в серці,
Через паузи між ударами памʼяті,
Через ніч, що стала домом.
Йду крізь тишу.
Не для слави, не для медалей —
Для тих очей, що чекали,
Для тих обіймів, яких ще не було,
Для життя, яке я мушу принести.
Йду крізь тишу.
І навіть коли впаду — я встану.
Бо там, де темнота глибока,
Хтось мусить нести світло.
Сьогодні — це я.
* * *
Коли небо падає в попіл,
і день пахне димом і втратами —
вона тихо кладе руку на серце,
і мені вже не треба гранатами
захищати тишу в собі.
Коли ніч вириває зі сну,
і страх знову стукає в ребра —
вона шепоче: “Ти вдома. Я тут.”
І я вірю. Уперше щиро.
Уперше без болю і поспіху.
Світ може горіти як місто після бою,
може ламати людей і дороги,
але поки вона торкається мого чола —
я живий.
Я тримаюсь.
Я можу йти далі.
Бо вона — мій спокій,
мій тихий берег
у час, коли все навколо
втрачає форму й сенс.
Поки вона є —
мене ще неможливо зламати.
Білий дим
Білий дим піднімається вгору,
мов душі, що втратили тіло.
Тут війна пахне кров’ю і порохом,
а життя — вже не таке, як було.
Ми стоїмо серед чорного неба,
під криком розбитих сердець.
Тиша що ріже, мов ніж по нерву,
і в кожного предназначений свій кінець.
Білий дим — ніби сповідь небові,
Тих що не вернулись з боїв.
Ми ще дихаєм, але половиною,
бо решта — у тих, хто згорів.
І коли затихають вибухи ночей,
а світло ховає страх,
той білий дим нагадує очі
тих, хто дивиться крізь віки на нас.
Не її смак
Я не її смак — занадто гіркий,
немов кава, що п’ється після втрат.
Вона любить солодке, легке, нове,
а в мені — лише попіл і фронтовий чад.
Мої очі бачили те,
чого вона б не витримала й мить.
Я не вмію сміятись просто так —
коли в голові ще лунає вибух і крик.
Я не для неї — занадто мовчазний,
занадто чесний, занадто живий у болі.
Їй потрібен хтось, хто забуде,
а я не можу — бо пам’ять горить, як поле.
Я не її запах — у мені дим і відсутній страх,
а вона шукає квіти і спокій.
Її дотик — та мої шрами,
що навіть тепер кричать під сорочкою.
І все ж… я вдячний.
Бо поруч із нею я зрозумів:
іноді небо не сходиться з землею —
і це не чиясь провина,
це просто — різні світи.
Тінь
Ти — тінь, що ходить за мною, мов спогад,
мов крик, що лишився у серці й не стих.
Ти — відбиток ночі на білому подиху,
і шрам, що нагадує: я ще посеред живих.
Ти — шепіт у снах, коли всі мовчать,
і дотик до болю, що знов розпинає.
Ти — все, що втратив, але не зміг відпустити ,
і все, що душа до сих пір пам’ятає.
Я йду крізь дим, крізь час і вогонь,
а ти все поруч — мов відлуння боїв.
Ти в кожній тиші, у згарищах снів,
у темряві серця, де світло — вогонь.
І може, колись я зникну, як дим,
розвіюсь по світу, залишу лиш спокій.
Та знаю: за мною, мов ніжний примарний дим,
піде моя тінь — немов згадка про кроки.